6
Секунди зливалися в хвилини, а ті в свою чергу повзли до болю повільно. Минуло майже чверть години. Яскраве місячне світло вже кілька разів змінювала майже цілковита темрява, коли на долину набігали низькі, пошматовані чорні хмари. Двох чоловіків, що причаїлися в пітьмі, холоднеча пронизувала до кісток. Але вони чекали. Мусили чекати: самим дістатися до «Шлосс Адлера» годі було й намагатися.
Вони чекали мовчки, кожен заклопотаний власними думками. Про що міркував Шаффер, Сміт навіть уявити не міг. Можливо, в солодких мріях той наганяв страх на завсідників найкращих заїздів лондонського Вест-Енду. Смітові думки були багато практичніші й стосувалися тільки їхнього власного найближчого майбутнього. Він був стурбований, дуже стурбований тим, як вони в цю холоднечу дістануться до замку живі-здорові. Вони старанно тупотіли ногами й розминали руки, які щохвилини дедалі менше слухалися. Для того, що Сміт задумав, буде потрібна фізична сила й миттєва реакція, а крижаний холод робив своє. Без жодного оптимізму Сміт почав розмірковувати, скільки на них поставив би якийсь розважливий букмекер. Але обрахувати відсотки він не встиг. Настав час діяти: довгоочікуване товариство наближалося.
Дві машини альпійських стрільців з увімкненими сиренами в'їхали на сільську вулицю саме тоді, коли місяць знову вийшов з-за хмар і залив долину світлом. Сміт і Шаффер поглянули на місяць, тоді один на одного і мовчки відступили назад, намагаючись глибше сховатися в сутіні. Клацання запобіжників на їхніх автоматах пролунало напрочуд лунко.
Двигуни змовкли й фари погасли, щойно машини спинилися біля сходів. На сніг висипали люди й вишикувалися в шеренгу. Сміт нарахував дванадцятьох: офіцера, вісьмох солдатів та Каррачолу, Томаса й Крістіансена. Солдати тримали зброю напоготові. Це була зайва пересторога, бо руки в полонених було зв'язано за спинами. Отже, там чекали не спроби цих трьох утекти, а можливого відчайдушного нападу Сміта й Шаффера. Сміт ще встиг подумати, що до них тут ставляться з належною повагою.
Коли останній з тих дванадцятьох зник у будівлі нижньої станції, Сміт торкнув Шаффера за руку. Закинувши автомати за плечі, вони хутко вибралися на обледенілий дах станції й дісталися до краю, з-лід якого з'являвся вагончик канатної Дороги, вирушаючи в довгу путь до замку. Сміт розумів, що вони страшенно ризикують: досить випадковому перехожому поглянути вгору, і їх, попри маскувальні халати, виявлять. На щастя, випадкових перехожих о цій порі не трапилося. До того ж, щойно канат почав рухатися, місяць знову сховався за хмари.
Вони напружено вичікували, поки передній край вагончика з'явився з-під даху. Тоді звісили ноги й, дочекавшись, коли середина вагончика опинилася під ними, вхопилися за канат і плавно опустилися на дашок вагончика.
Мері обережно скрадалася тьмяно освітленим переходом, рахуючи двері. Біля п'ятих вона спинилася, приклала до них вухо, зазирнула в шпарку замка, тихо постукала й хвильку почекала на відповідь. Тоді постукала знову, вже гучніше, та за дверима ніхто не відгукнувся. Повернула ручку — двері було замкнено. Тоді видобула з маленької торбинки низку ключів. Коли двері відчинилися, вона швидко прослизнула всередину, причинила двері й ввімкнула світло.
Кімната була краща від тієї, в якій поселили її. Крім стандартного залізного ліжка, тут стояли ще два крісла, стілець із розвішеною на ньому формою обер-лейтенанта, велика шафа для одягу і комод, на якому лежали ремінь, пістолет та бінокль.
Мері замкнулася, вийняла ключ із дверей, перетнула кімнату, прочинила вікно й визирнула надвір. Вікно було просто над верхньою станцією канатної дороги, крутий дах якої примикав до муру замку. Мері повернулася до кімнати, видобула з торбинки згорнену в клубок линву з прив'язаною до одного кінця важкою гайкою, взяла бінокль й розташувалася край вікна. Тремтячи від холодного нічного вітру, навела на різкість і спрямувала бінокля вниз, уздовж канату. І нарешті побачила ледве видимий чорний вагончик, що шалено розгойдувався під поривчастим вітром.
Сміт із Шаффером простяглися на дашку, судомно вчепившись у підвіс, що з'єднував вагончик з канатом, — цієї миті єдиний для них якір порятунку. Поверхня вагончика вся взялася білою кригою, на якій їхні тіла ковзали в різні боки влад із жахливою хитавицею, ніде не знаходячи опори. Плечам, рукам і долоням діставалося куди більше, ніж Сміт доти сподівався. Але найгірше було попереду.
Шаффер підвів голову й поглянув униз. То було запаморочливе й по-справжньому страшне видовище. Вся долина під ними розхитувалася на сорок п'ять градусів то в один, то в другий бік. Щойно він бачив перед собою узлісся на західному схилі долини — і за мить долина провалилася кудись униз, а перед ним виникло узлісся вже зі східного її боку. Він поглянув угору, та краще не стало: тепер перед ним так само моторошно витанцьовували вогні «Шлосс Адлера». Вітер тужливо завивав у канатах. Шаффер заплющив очі, поклав голову між випростаними руками й застогнав.