— Швидко впоралися, — похвалив Сміт.
— «Його окрилив страх», як кажуть поети. Я завше поспішаю, коли нервуюся. Чи бачили ви, які зуби в того псиська? — Шаффер ще раз оглянув деталь, а тоді жбурнув її на долівку й потоптався по ній. — Коробка розподільника. Б'юся об заклад, що другої такої для цього двигуна в Баварії немає. А тепер ви накажете мені ще й зіграти роль телефоніста?
— Ні, на цю ніч досить, тепер з нас вистачить і лейтенанта Шаффера, тихого американця за кордоном.
Шаффер стягнув з себе комбінезона й накинув його на зв'язаного пілота. — Холодна ніч. А ще ж цей телефон…
— Так. Але спершу треба дізнатися, чи далеко вони посунулися зі стариганом Карнебі.
Піднявшись двома поверхами вище, Сміт спинився перед дверима посередині головного коридора, кивнув головою Шафферові, і той натиснув на кнопку вимикача. Коридор поринув у майже цілковиту темряву. Сміт легенько повернув ручку й тихо прочинив двері. На дюймів п'ятнадцять, не більше. Ту ж мить обидва прослизнули в щілину, і Сміт тихо причинив за собою двері.
Кімната (якщо таку величезну залу можна назвати кімнатою) була щонайменше сімдесят футів завдовжки й тридцять — завширшки. Другий її кінець був яскраво освітлений трьома великими канделябрами, а той, де стояли Сміт із Шаффером, навпаки, потопав у темряві.
Стояли вони не на підлозі, а на підвищенні футів на дванадцять над підлогою. Це була простора галерея менестрелів, прикрашена химерним різьбленням на дубі. Вона тяглася на добрі футів тридцять уздовж коротшої стіни й заходила приблизно на чверть довжини довших боків зали. На ній стояли ряди дерев'яних лав, а обік дверей, крізь які ввійшли Сміт із Шаффером, височіли органні труби. Той, хто це побудував, певно, любив орган і хоровий спів чи принаймні думав, що любить. З середини галереї, якраз навпроти дверей, сходи з різьбленими балясинами вели до того, що звалося «золотою вітальнею».
«Влучна назва», — подумалося Смітові. Все там було золоте або золочене. Густий ворс величезного золотавого килима від стіни до стіни змусив би позеленіти від заздрощів навіть білого ведмедя. Важкі бароккові меблі зі звивистими зміями та головами горгон були золочені, а величезні лави й крісла оббиті золотистою на колір замшею. Канделябри були позолочені, а над величезним білим, облямованим золотом каміном, де горіли грубі соснові поліна, висіло також величезне біле дзеркало в позолочний рамі. Важкі портьєри були наче куті з золота. На цьому тлі якоюсь помилкою здавалися дубові панелі, але й вони, певно, колись були позолочені, тільки позолота з часом стерлася. Зрештою, подумав Сміт, ця зала цілком гідна божевільного баварського короля, який сховався в ній від світу.
Троє чоловіків зручно сиділи біля вогню. На їхніх обличчях відбивався хід дружньої бесіди за кавою та коньяком, що їх подавала з золотого ж таки візочка Анна-Марі. Сама Анна-Марі, як і дубові панелі, трохи «випадала» із загального стилю: замість золотого оксамиту на ній була біла шовкова сукня, що дуже пасувала до її білявого волосся. В ній дівчина мала такий вигляд, наче зібралася до опери.
Чоловіка, що сидів до них спиною, Сміт ніколи доти не бачив. Але, відразу ж упізнавши двох інших, він зрозумів, хто цей третій: полковник Пауль Крамер, заступник начальника німецької таємної служби: МІ-6 вважала Крамера найяскравішою постаттю в розвідці рейху, людиною, яку слід поважати й боятися. Про Крамера говорили, що він ніколи не помиляється вдруге, але ніхто не міг пригадати випадку, коли він помилився вперше.
Сміт побачив, як Крамер нахилився, підлив собі в чарку «Наполеона» й поглянув спершу праворуч, на літнього, але все ще підтягнутого чоловіка у формі рейхсмаршала — на обличчі в того застигла тим часом вельми кисла міна, — а тоді на чоловіка навпроти — сивого генерал-лейтенанта в формі армії США. Важко було визначити, на котрому з генералів висіло більше відзнак.
Крамер, потягуючи коньяк, втомлено промовив:
— Ви дуже ускладнюєте мені справу, генерале Карнебі. Дуже, дуже ускладнюєте.
— Ви самі собі її ускладнюєте, мій любий Крамере, — відповів Картрайт Джонс-Карнебі. Він повернувся до Анни-Марі й усміхнувсь. — Налийте, моя мила, коли ваша ласка, ще цього прегарного коньяку. Присягаюся, в нас такого немає. Навіть у вашому альпійському редуті ви вмієте подбати про себе.
В темряві на менестрельській галереї Шаффер підштовхнув Сміта ліктем і незадоволено прошепотів: