— Прокляття! — Смітове запитання болісно вразило самолюбство Крамера. — Я ніколи не думав…
— Фон Браухіч, — безтурботно кинув Сміт. — Накази він діставав безпосередньо з Берліна. — Поставивши чарку на столик, він устав і підійшов до трьох шпигунів. — Скажіть, звідки я довідався, що Джонс — самозванець? І чому про це не знали ви? І якщо я не капітан Шмідт, то що я взагалі тут роблю? Може, ви мені це розтлумачите?
Троє чоловіків безпорадно перезирнулися.
— Мабуть, годі. — Крамер став поруч із Смітом, і собі розглядаючи трьох геть розгублених і пригнічених агентів.
— Ще ні.
— Мені досить і цих доказів, — наполягав Крамер.
— Це були не докази, а лише посилання. Докази, які мають задовольнити заступника начальника таємної служби Німеччини, ще будуть, як я й обіцяв.
Полковнику, коли ваша ласка, чи знаєте ви ім'я нашої першої особи у Великобританії? Так чи ні?
Крамер кивнув головою.
— Тоді спитаймо про це в них, — провадив Сміт.
Троє на канапі поглянули один на одного, тоді на Сміта. Запала мовчанка. Томас облизнув пересохлі губи, і це не пройшло повз увагу Крамера Сміт дістав з кишені куртки маленького червоного записничка, зняв гумку, що його перехоплювала, вирвав зсередини аркушика, знову надів гумку й поклав записничка до кишені. На аркушику він щось написав і передав його Крамерові. Той поглянув на аркушик і кивнув головою. Сміт забрав аркушика і вкинув його у вогонь.
— А тепер, — сказав Сміт, — тут, у «Шлосс Адлері», у вас найпотужніший у Центральній Європі радіопередавач…
— Ви надзвичайно поінформовані, капітане Шмідте. — Голос у Крамера звучав шанобливо.
— Капітане Сміте, полковнику. Я живу Смітом, дихаю Смітом, зрештою, я став Смітом. Зв'яжіться по радіо із штабом фельдмаршала Кессельрінга в Північній Італії. З начальником його військової розвідки.
— З нашим спільним знайомим? — запитав Крамер.
— З колишнім випускником Гейдельберзького університету, — кивнув головою Сміт. — З полковником Вільгельмом Вільнером. З Віллі-Віллі, — усміхнувся він.
— Ви знаєте й це?! Тоді навіщо ж із ним зв'язуватися!
— Адмірал Канаріс вважав би за потрібне зробити це.
— Ви знаєте й мого начальника? — Голос Крамера зробився ще м'якшим.
— Самоповага підбиває мене сказати «так», а скромність і правдивість змушують відповісти «ні», — з прямодушною усмішкою промовив Сміт. — Я лише працюю на нього.
— Я вже переконався, переконався без жодного сумніву, — промовив Роземайєр. — Але зробіть, як він каже.
Крамер узяв трубку, зв'язався з радіостанцією і став терпляче чекати. Сміт розслабився в кріслі, тримаючи сигару в одній руці, коньяк у другій. Вартовий весь час уважно стежив за трьома чоловіками на канапі, зрідка позираючи й на Шаффера. Ці четверо сиділи із скам'янілими обличчями. Роземайєр та Джонс також якщо й думали про щось, то жодною мірою своїх думок не виказували. Тільки Анна-Марі, яка так до кінця й не зрозуміла, що ж відбувається, раз у раз усміхалася. Лише вона весь цей час ходила по кімнаті. Сміт поманив її пальцем і показав на порожню чарку. Цього було досить, щоб Анна-Марі з чарівною усмішкою слухняно піднесла йому нову наповнену по вінця чарку. Сміт приязно всміхнувся у відповідь. Але поки Крамер чекав зв'язку, ніхто не промовив ані слова.
Задзвонив телефон.
Крамер підвівся і, перемовившись кількома фразами з телефоністами, сказав:
— Полковник Вільгельм Вільнер? Друзяко Віллі-Віллі, як тобі ведеться? — Привітавшись із Вільнером, Крамер перейшов до справи: — У нас тут агент, який каже, що знає тебе. Капітан Джон Сміт. Чи ти… А, то ти з ним знайомий? Добре, добре. — Помовчавши, він повів далі: — Ти можеш описати його?
Крамер уважно слухав, дивлячись на Сміта Раптом він одвернувся, і Сміт мусив підвестися й стати перед ним.
— Дайте ліву руку, — наказав Крамер. — Так, немає пучки на мізинці… Що-що на правому передпліччі? — Сміт, не чекаючи прохання, оголив передпліччя. — Так, два паралельні рубці на відстані трьох сантиметрів один від одного… Що?.. Сказати йому, що він — зрадник?..
— А йому скажіть, що він — ренегат! — розсміявся Сміт.
— А ти — ренегат, — сказав Крамер у трубку. — Шамбертен, кажеш? Спасибі, спасибі. На все добре, друзяко. — Він поклав трубку.
— Ми обидва віддаємо перевагу французьким винам, — пояснив Сміт, ніби вибачаючись.
— Наш головний подвійний агент у Середземномор'ї, — захоплено сказав Крамер. — А я нічого про нього й не знав!