— Мабуть, тому він і є тим, ким є, — сухо промовив Роземайєр.
— Я щасливий. — Сміт знизав плечима й швидко проговорив: — То як мої вірчі грамоти?
— Бездоганні! — вигукнув Крамер. — Бездоганні!
— А як щодо вірчих грамот для трьох наших друзів? — похмуро запитав Сміт. — Як ви знаєте, Крістіансен, Томас і Каррачола — справжні Крістіансен, Томас і Каррачола, — працюючи на…
— Про що, на Бога, ви говорите? — закричав Крістіансен з обличчям, перекривленим від злості. — Справжній Крістіансен…
Гартманів кийок опустився йому на голову, і він осів на підлогу.
— Його попереджали, — похмуро кинув Крамер. — Сподіваюся, ви били не надто сильно, Гартмане?
— Відрубався хвилини на дві, — заспокійливо відповів сержант.
— Гаразд. Гадаю, нам більше не заважатимуть, капітане Шмідте…
— Сміте, — ще раз поправив Крамера Сміт. — Отож, як я вже казав, працюючи на британську контррозвідку, вони не лише забезпечили глибоку інфільтрацію таємної служби Німеччини в англійську шпигунську мережу на континенті, а й самі створили першокласну мережу наших агентів в Англії — надзвичайно цінну мережу, і про це добре знає адмірал Канаріс.
— Це не моя парафія, — сказав Крамер, — але дещо, звісно ж, я знаю.
Сміт холодно скомандував:
— Устаньте, негідники, й сядьте до столу. Сержанте, подайте руку тому хлопцеві на підлозі. Здається, він приходить до тями.
Розгублені, сповнені відчаю Каррачола й Томас підійшли й сіли за стіл. Невдовзі до них приєднався все ще приголомшений Крістіансен. Сержант постояв за ним рівно стільки, скільки треба було, щоб переконатися, що він не випаде з крісла, і знову зайняв своє місце вартового.
По другий бік столу Сміт помахав трьома записничками, що їх принесла Анна-Марі. Потім дістав власного, перехопленого гумкою записничка й поклав його на столик поруч із Крамером.
— Якщо вони — ті, за кого себе видають, — тихо промовив Сміт, — то логічно було б сподіватися, любий Крамере, що вони зможуть написати імена й адреси наших агентів у Великобританії, а також Імена перевербованих нами англійських шпигунів на континенті. Чи не так? — Він значуще замовкнув. — А тоді ми звіримо ці списки з оригіналом у моєму записничку.
— Справді, — задумливо промовив Крамер, — це відразу все з'ясувало б. Прекрасна ідея, капітане Шмідте… тобто Сміте. — Він переможно всміхнувся. — Але скажіть, капітане, список агентів, — він показав рукою на записничка, — тобто те, що ви носите його при собі, чи це не порушення інструкцій?
— Звісно ж, порушення. Але інструкції можуть бути порушені лише з відома того, хто їх затверджував. Невже ви гадаєте, що я сам міг на таке зважитися? Адмірал Вальтер Канаріс зараз має бути в своєму берлінському кабінеті. — Сміт кивнув головою в бік телефону.
— За кого ви мене маєте? — Крамер усміхнувсь, тоді повернувся до трьох за столом. — Ви все чули?
— Тут якесь жахливе непорозуміння… — розпачливо проговорив Каррачола.
— Схоже, що так, — перебив його Крамер.
— Ми зовсім не ставимо під сумнів те, ким є капітан Сміт, — майже простогнав Каррачола. — Жодною мірою більше не ставимо. Але тут якась неймовірна помилка…
— І зробили цю помилку саме ви, — відрубав Сміт.
— Пишіть! — наказав Крамер. — Сержанте Гартмане!
Сержант Гартман ступив крок уперед, тримаючи напоготові кийка. Троє чоловіків схилилися й почали писати.
8
Тепер погрібець був майже порожній. Кілька хвилин тому до нього ввійшли двоє сержантів і забрали кількох чоловіків виконувати якесь завдання. Мері не мала сумніву, яке саме завдання. Вона знову, вже вдвадцяте, позирнула потай на годинника, втомлено втерла чоло, підвелася й усміхнулась до фон Браухіча.
— Прошу вибачення, капітане, але я справді мушу йти. Страшенно розболілася голова.
— Це я прошу вибачення, люба Маріє. — Вираз стурбованості на мить змінив його звичну усмішку. — Ви мали б сказати про це раніше. Я звернув увагу на те, що у вас зморений вигляд. Довга подорож з Рейнланду, а ще цей шнапс…
— Я справді не звикла до нього, — сумирно погодилася Мері. — Але я трохи полежу, і мені покращає.
— Звісно ж. Ходімо, моя люба. Дозвольте мені провести вас до вашої кімнати.
— Ні, ні! — Та, помітивши, що ці слова вона промовила надто різко, Мері знову усміхнулася. — Все буде гаразд. Справді, не варто турбуватися.
— Капітан фон Браухіч краще знає, варто чи не варто. — Його обличчя було зосереджене, але приязне, крізь владну інтонацію прохоплювалися нотки гумору, і Мері не знала, як йому заперечити. — Я категорично наполягаю. Ходімо.