— Геніальна, — нетерпляче перебив його Крамер. — Але що з того?
— Операцію було заплановано три тижні тому. Досі їхню увагу привертала переважно Північно-Західна Європа, і тут про них ледве чи знали.
— Будьте певні, знали.
— Так. Але знали — і тільки. Адмірал Ролланд безпомилково розрахував, що трьох чоловіків, прикритих надійною легендою, ви приймете як шанованих гостей. І вони почуватимуться в «Шлосс Адлері» цілком вільно й безпечно.
— І?..
— Все ще не розумієте? — Цього разу нетерпіння забриніло вже в голосі Сміта. — Ролланд усвідомлював, що коли генерал Карнебі або… — Сміт кинув через кімнату погляд на Джонса. — … або той, хто гратиме роль Карнебі, потрапить до «Шлосс Адлера», то сюди неодмінно прибуде і його візаві з вермахту, щоб порозмовляти з полоненим. — Сміт усміхнувся. — Навіть у Великобританії переконані, що коли гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори. Те саме стосується і взаємин армії та гестапо.
— Коротше! Коротше!
— Начальник штабу вермахту рейхсмаршал Юліус Роземайєр становить для союзників аж ніяк не меншу цінність, аніж Карнебі для нас.
— Рейхсмаршал! — приголомшено прошепотів Крамер, прикипівши поглядом до Роземайєра. — Викрадення!
— Їхні агенти були вже тут, — суворо нагадав Сміт. — І, судячи з довіри, яку їм тут виявили, свою місію вони виконали б.
— Господи! Боже небесний! Це… це якась чортівня!
— Атож! — підтвердив Сміт.
Крамер різко перетнув кімнату й сів у крісло поруч із Роземайєром.
Хвилини зо дві вони тихо про щось розмовляли, час від часу кидаючи погляди на Сміта. Говорив переважно Крамер, і з виразу обличчя Роземайєра можна було здогадатися, про що саме полковник розповідає. На рейхсмаршаловому обличчі проступала то цікавість, то подив, то недовіра, то, зрештою, приголомшене усвідомлення того, що могло б статися. Кілька секунд помовчавши, обидва підвелися й підійшли до Сміта. Рейхсмаршал помітно зблід, і не треба було мати надто тонкий слух, щоб помітити, що голос його тремтить.
— Це неймовірно, капітане Сміте, неймовірно! Але це правда. Це єдине, що може звести докупи всі факти. — Рейхсмаршал спробував усміхнутися. — Я вельми зобов'язаний вам, капітане.
— Вся Німеччина вам зобов'язана, — додав Крамер. — Ви зробили їй неоціненну послугу. Ми цього не забудемо. Я переконаний, що фюрер особисто відзначить вас.
— Ви перебільшуєте, панове, — пробурмотів Сміт. — Я лише виконував свій обов'язок. — Він ледь помітно всміхнувся. — Можливо, фюрер надасть мені два-три тижні відпочинку, бо сьогодні вночі я зрозумів, що в мене з нервами не все гаразд. Але прошу вибачення, панове, на сьогодні справу ще не закінчено.
Він почав неквапно походжати туди-сюди за спинами в трьох чоловіків, схилених над записничками. Час від часу Сміт позирав на написане й цинічно посміхався. Значення цієї посмішки зрозуміти було неважко.
— Може, годі? — нетерпляче озвався Роземайєр.
— З вашого дозволу, рейхсмаршале, розплутаймо цю шараду до кінця.
— Ви маєте на те підстави?
— Звісно ж, маю.
Фон Браухіч відійшов від кімнати Мері швидко, хоч і без помітного поспіху. Але, опинившись за рогом коридора, він побіг.
Діставшись до вертольота, капітан пересвідчився, що біля нього все ще нікого немає. Зазирнув у машину — порожньо. Тоді підскочив до вартового, який стовбичив неподалік із своїм собакою.
— Ви бачили пілота? — різко запитав фон Браухіч.
— Ні, пане майоре, — перелякано відповів вартовий — літній чоловік, за віком непридатний для служби на фронті, що страшенно боявся гестапо. — Вже давно не бачив.
— Давно — це скільки? — суворо перепитав офіцер.
— Не знаю. Я сказав би… — Вартовий завагався. — Десь із півгодини. Ні, десь так із три чверті години, пане майоре.
— Чорт забирай! — вилаявся фон Браухіч. — Так довго? Скажіть, коли пілот ремонтує машину, то чи немає десь поруч приміщення, яке він використовує під майстерню?
— Є, пане майоре! — Вартовий квапився виправдатись, повідомити бодай якусь позитивну інформацію. — Оці двері, пане майоре. Старе зерносховище.
— Пілот зараз там?
— Не можу знати, пане майоре.
— Мусиш знати, — холодно процідив фон Браухіч. — Це твій обов'язок — усе помічати. Годі стовбичити, бовдуре! Біжи й подивись, чи він там.
Літній солдат побіг підтюпцем виконувати наказ. Тим часом фон Браухіч, подумки картаючи себе за нестриманість щодо старого, перейшов подвір'я й розпитав трьох інших, молодих і меткіших солдатів. Але й ці не могли нічого розповісти.
Він повернувся до вертольота й дочекався літнього вартового.