— Там нікого немає, пане майоре. — Захеканий солдат страшенно боявся викликати в офіцера невдоволення, повідомивши погану новину. — Кімната порожня, пане майоре.
— Дякую, — кивнув головою фон Браухіч і поплескав старого по плечу. — Ви нічим не завинили, друже. Ви добре вартували.
На вигляд не поспішаючи, він підійшов до головної брами й дістав зв'язку ключів. Вже за першими дверима фон Браухіч знайшов те, що шукав. Пілот, усе ще без тями, лежав на долівці, а поруч валялася розтрощена коробка розподільника. Накинутий на пілота комбінезон допоміг здогадатися, як з вертольота непомітно зняли важливу деталь. Фон Браухіч розрізав на непритомному пілоті линви, витяг йому з рота кляп і залишив його лежати біля широко розчинених дверей. Місце тут було людне, тож його мали скоро помітити.
Сам він тим часом збіг сходами до спальних покоїв і, проминувши кімнату Мері, зупинився біля п'ятих від неї дверей. Відімкнувши їх ключами, ввійшов усередину й увімкнув світло. Перетнув кімнату, підняв віконну раму й переконався, що сніг за нею нещодавно струшено. Потому поглянув униз і в світлі від свого ліхтарика побачив на даху горішньої станції сліди, які промовисто свідчили про все, що тут відбувалося.
Фон Браухіч випростався, роззирнувсь і побачив, що залізне ліжко стоїть не на місці, підпираючи шафу. Відтягнувши його, він виявив за дверцятами скорченого й непритомного обер-лейтенанта. Фон Браухіч виволік бідолаху з шафи, перерізав на ньому мотузки й звільнив його від кляпу. Стогін засвідчив, що юний обер-лейтенант скоро прийде до тями. Фон Браухіч мав справи важливіші, йому ніколи було спостерігати, як до невдахи повертається свідомість.
Зупинившись під дверима Мері, він приклав до них вухо й прислухався. Ані звуку. Зазирнув у шпарину замка. Темно. Постукав. Жодної відповіді. Фон Браухіч відімкнув ключем двері й увійшов. Мері в кімнаті не було.
— Дуже цікаво, — пробурмотів він. — Дуже, дуже цікаво.
— Вже все? — запитав Сміт.
Томас кивнув головою. Обличчя в Каррачоли й Крістіансена взялися червоними плямами. З-за їхніх спин Сміт зібрав зі столу записнички, перетнув кімнату й поклав їх на столика поруч із Крамером.
— Настає момент істини, — тихо промовив Сміт. — Одного списку буде досить.
Крамер узяв горішнього записничка і з видимою нехіттю почав читати. Сміт тим часом допив чарку й рушив через кімнату по нову порцію. Наливши собі ще коньяку, він обережно поставив пляшку на місце і зупинився за кроків два від вартового.
— Прочитали? — спитав він у Крамера, поволі потягуючи коньяк. Той кивнув головою.
— Тоді порівняйте з моїм оригіналом. Крамер ще раз кивнув головою:
— Як ви кажете, момент істини.
Він узяв Смітового записника, стяг з нього гумку й розгорнув. Перша сторінка була чиста. — Друга — так само. Та, що за нею, — теж. Він розгублено звів очі на Сміта.
Смітова чарка впала на підлогу, а сам Сміт тим часом блискавичним стрибком кинувся на вартового. Той упав, так наче на нього обвалився міст. Від його падіння задзеленчали пляшки на столику.
Крамерову розгубленість миттю змінило ясне й до болю прикре усвідомлення того, що сталося. Полковникова рука потяглася до кнопки.
— Ти ба, який! Краще не наривайся! — погрозливо пролунав голос Шаффера. Він стояв над розпластаним на долівці вартовим, а дуло його автомата було націлене Крамерові в груди.
Полковник забрав руку від кнопки дзвінка.
Сміт підняв карабін вартового, перейшов на другий бік кімнати й узяв свій пістолет із глушником.
— Простодушний американець… Не пам'ятає, який сьогодні день тижня, — ображено пробурмотів Шаффер.
— Це все, що мені спало тієї миті на думку, — відповів, ніби вибачаючись, Сміт.
— Тим гірше. І якого дідька треба було так гатити мені в живіт?
— Задля колориту. І взагалі, навіщо бурчати, коли все так чудово спрацювало? — Сміт підійшов до Крамерового столу, взяв три записнички й сховав їх до кишені своєї куртки. — Час ушиватися звідси. Ви готові, містере Джонсе?
— І якомога швидше, — докинув Шаффер. — Нам треба встигнути на потяг, тобто на канатку.
— І це все, що вам було потрібно? — Крамер уже опанував себе і був досить спокійний, зосереджений. — Оці записнички і тільки?
— Майже все. Адже в них багато цікавих імен та адрес. У МІ-шість охоче перечитають їх перед сном.
— Розумію, — кивнув головою Крамер. — Але в такому разі ці троє — справді ті, за кого себе видають.
— Вони довго були під підозрою. На певних етапах проходження цінна інформація затримувалася або спотворювалась, менш важлива — надходила. Цілі два місяці ми шукали, де губиться і як спотворюється інформація, аж поки натрапили на відділи, контрольовані цими людьми. Але ми навіть не знали, скільки діє агентів — один чи кілька. З'ясувати це можна було, тільки простеживши за їхніми контактами зі своїми. Так і народилася ця ідея.