— Не треба було цього робити, — промовив фон Браухіч до Сміта. — Це була велика дурниця… А втім, на вашому місці я зробив би таку саму дурницю. — Він перевів погляд на Крамера. — Вибачте, що затримався, пане полковнику. Я тим часом трохи порозмовляв з цією чарівною дівчиною. Вона на диво мало знає про свій рідний Дюссельдорф. Не знає навіть того, що не варто давати комусь тримати себе за руку, коли говориш неправду. А саме це вона переважно й робила. — Він звільнив дівчину й, усміхаючись, трохи повернув її до себе. — Чарівна ручка, моя мила, але ж як шалено міняється пульс!
— Не знаю, про що ви говорите. — Крамер нарешті з полегкістю зітхнув. — Але зроблено добре, мій хлопче, дуже добре. Боже мій! Ще б хвилина, і… — Він увесь здригнувся і рушив до Шаффера, стежачи за тим, щоб не затулити його собою від автомата фон Браухіча. Обшукав усі кишені, але зброї не знайшов. Потім проробив те саме зі Смітом і з тим самим наслідком. Нарешті простяг йому білого носовичка, щоб той спинив кров, поглянув на Мері й завагався. — Не знаю, як бути з нею… Можливо, ви, Анно-Маріє?..
— Залюбки, пане полковнику. Ми з нею вже бачилися, і вона знає мої методи. Чи не так, моя люба? — З хижою посмішкою вродлива арійка підійшла до Мері й щосили вдарила її в обличчя.
Дівчина скрикнула від болю, заточилася й сперлася на стіну, щоб не впасти З куточка її рота побігла цівка крові.
— Ну?! — закричала Анна-Марі. — Зброя є?
— Анно-Маріє! — В голосі Крамера пролунала відраза. — Навіщо так?
— Я знаю, як поводитися з маленькими шпигунками! — А тоді зловтішно промовила до Мері: — Боюся, що вони не схочуть дивитись, як я дістану від тебе зізнання. Ходімо!
Вона схопила Мері за волосся, потягла її до бічних дверей, розчинила їх і грубо штовхнула дівчину туди. Звук від падіння тіла на підлогу й крик від бо/» долинули одночасно. Анна-Марі причинила за собою двері.
Ще секунд десять чулися звуки ударів і приглушені крики. Фон Браухіч, переводячи автомат з Шаффера на Сміта, сидів в одному з великих крісел і прислухався до шуму за дверима. Нарешті він поморщився й сухо промовив до Крамера:
— Гадаю, тій юній фройляйн краще було б, якби її обшукав я. Удавана цнотливість повинна мати свої межі.
— Боюся, що Анна-Марі інколи надто захоплюється, — погодився Крамер. Губи його осудливо скривились.
— Інколи? — Фон Браухіч знову поморщився, коли з-за дверей долинули крики, чиєсь тіло вдарилося об стіну, пролунав стогін і нарешті запала тиша. — Завжди, коли її жертва — така сама юна й гарненька, як і вона.
— Все вже скінчилося, — позіхнув Крамер. — Усе вже скінчилося, — Він перевів погляд на Сміта й Шаффера. — Спершу ми подбаємо про його руку, а далі… Що ж, у «Шлосс Адлері» не бракує підземель. — Раптом очі його розширилися, плечі здригнулись, і він обережно промовив до фон Браухіча: — Ви аж надто цінна людина, капітане, щоб я погодився вас утратити. Здається, щойно ми жаліли не того, кого треба. Річ у тім, що з відстані чотирьох футів вам ціляться просто в спину.
Фон Браухіч дуже поволі повернув голову й глянув через плече. Справді, просто в спину йому цілив «ліліпут-21», який міцно стискали знайомі руки, а темні очі дивилися на нього холодно й пильно. Коли не брати до уваги слідів крові на розбитій губі та розкуйовдженої зачіски, то вигляд у Мері був такий самий, як завжди.
— Обов'язок кожного батька, — урочисто промовив Шаффер, — благословити дочку на подолання Юди. — Він підняв свого автомата, відібрав зброю в застиглого фон Браухіча, підійшов до головних дверей і замкнув їх. — Надто часто сюди входять, не постукавши. — Повертаючись, він зазирнув крізь прочинені двері до сусідньої кімнати, присвиснув від подиву, вишкірив зуби й промовив до Мері: — Чисто зроблено! Але подбайте про Майорову руку, я постежу за ними. — Він наготував свого автомата й задоволено усміхнувся. — Ох, як я за ними постежу!
І справді, поки Мері обробляла поранену Смітову руку в сусідній кімнатці — саме тій, де Анна-Марі зазнала свого Ватерлоо, — Шаффер зігнав усіх шістьох на одну велику канапу, сам став біля вогню й, попиваючи коньяк, значуще всміхався до них. Але ніхто не всміхнувся у відповідь. Всі розуміли, що в разі потреби Шаффер ні на мить не завагається натиснути на гачок.
Нарешті Сміт і Мері з'явилися з сусідньої кімнати, причому дівчина несла накриту серветкою тацю. Сміт був блідий, на правій його руці з'явилася чимала пов'язка. Шаффер поглянув на бинти, потім скинув запитально брови на Мері.