Выбрать главу

Мері стиснула його руку:

— Вони справді… справді все це зроблять?

— Звичайно ж, ні! — Сміт поглянув на Мері зі щирим подивом і знову підвищив голос. — Містере Джонсе, ви конатимете так, як вам не може привидітися навіть у найстрашнішому кошмарі. І конатимете довго. Годинами. А може, й цілими днями. І увесь час сходитимете криком.

— Що, на Бога, я маю зробити? — Голос у Джонса тремтів від розпачу. — Що я можу вдіяти?

— Сповзти по линві вниз! — грубо кинув Сміт. — П'ятнадцять футів. Якихось п'ятнадцять футів, містере Джонсе. Це та висота, на яку стрибають з жердиною!

— Не можу! — простогнав Джонс. — Просто не можу!

— Можете! — наполягав Сміт. — Візьміться за линву, перелізьте через підвіконня — і вниз! Ми вас підхопимо!

— Не можу! Не можу!

— О Боже! — розпачливо вигукнув Сміт. — Вже пізно!

— Що… ви маєте на увазі?

— Вони вже йдуть, ідуть по вас! На вашому поверсі засвітилися вікна! Вони вже близько! О Боже, скоро вони почнуть мучити вас…

Через дві секунди Карнебі-Джонс перемахнув через підвіконня й ковзнув линвою вниз. Очі його були міцно заплющені. Мері захоплено промовила:

— Ти справді найвидатніший брехун усіх часів!

— Те саме казав і Шаффер. Мабуть, ви з ним маєте рацію.

Вагончик з трьома чоловіками на даху вповз у приміщення горішньої станції й зупинився. Під дулом Шафферового пістолета бранці спустилися на випростаних руках, а тоді скочили на долівку станції. Останній із трьох, Томас, стрибнув невдало, скрикнув від болю й повалився набік. Падаючи, він схопив Шаффера за ноги. Втративши рівновагу, Шаффер змахнув руками, і цієї ж миті Крістіансен щосили штовхнув його в груди. Шаффер ударився спиною в акумулятор і на дрібку секунди втратив контроль за подіями. Цього вистачило, щоб його зброєю заволодів Крістіансен і наставив її просто йому до горла.

Каррачола відразу ж підскочив до нижніх залізних дверей і щосили поторгав їх. Тоді рвучко обернувся до Шаффера й, відштовхнувши вбік Крістіансена, вчепився лейтенантові в горлянку.

— Де ключ від цього триклятущого замка?! — Людському голосові важко відтворити сичання гадюки, але Каррачолі це вдалося. — Двері замкнено зсередини. Це міг зробити лише ти. Де ключ?!

Шаффер спробував звестися й відштовхнути Каррачолу.

— Я… задихаюся! — Разом із словами з його горла вихопилося хрипіння. — Я… зараз… задихнусь…

— Де ключ?! — Каррачола трохи відпустив його.

— Мені погано! — Шаффер став навколішки. Голова його впала на груди, з горла чувся клекіт. Він обережно похитав головою, наче перевіряючи, чи тримається вона на в'язах, а тоді підвів невидющий погляд і прошепотів: — Чого вам треба? Про що ви говорите?

— Ключ?! — Якби не треба було додержуватися тиші, Каррачола вже зірвався б на вереск. Разів із п'ять він люто вдарив Шаффера в обличчя. — Де ключ?!

— Легше! — Томас притримав руку Каррачоли. — Не будь ідіотом. Ми ж хочемо, що він заговорив?

— Ключ… Ах так, ключ… — Шаффер поволі звівся на ноги й став, похитуючись, із напівзаплющеними очима. З обох кутиків його рота стікала цівками кров. — За тими батареями… Здається, я сховав його за тими батареями… Ні, заждіть… — Він видушував з себе слова, долаючи сильний біль. — Здається, ні… Хотів, але не сховав… Він став нишпорити в кишенях, намацав ключа, дістав його й простяг у бік Каррачоли.

Каррачола всміхнувся й хотів був узяти ключа, але Шаффер, різко випроставшись, щосили пожбурив його в долину. Каррачола провів поглядом ключа, якусь мить не вірячи в те, що сталося, а тоді, цілком утративши самовладання, щосили вдарив Шаффера по голові прикладом автомата. Шаффер упав як підкошений.

— Нічого, — промовив Томас, — відчинимо замок кулями!

— Ми можемо загинути від рикошету — двері залізні. — Каррачола знову опанував себе. На хвильку він змовкнув, тоді осміхнувся. — Чим ми всі тут думаємо? Давайте нарешті діяти розумно. Якщо ми вийдемо крізь ці двері, то нас, найімовірніше, почастують автоматною чергою. Не забувайте: люди, що знають, хто ми насправді, дістали слонячу дозу нембуталу і ще не скоро прийдуть до тями. Решта нас просто не знають, а ті кілька чоловік, котрі бачили, як ми прибули сюди, пам'ятають, що ми — полонені. Отже, для них ми, звичайно ж, — вороги.