Сміт заходився. гарячково намацувати в торбі гранату своєю скаліченою правою рукою, водночас відсовуючись лівою якомога далі од підвіски: на такій малій відстані граната могла заподіяти йому не менше шкоди, ніж Каррачолі. Його ноги повисли над краєм вагончика. Раптом він скрикнув від болю: гомілки його щось здушило, немов лещатами. Хтось ухопив його за кісточки й намагався відірвати ступні від решти тіла. Сміт обернувся, й у місячному світлі побачив на своїх ногах чиїсь поблідлі від напруги пальці. Але з такою силою його могла притиснути вага щонайменше двох чоловіків: напевно, один повис на другому, чи то намагаючись не дати Смітові поворухнутися, чи то страхуючи свого товариша на випадок, якщо Сміт зісковзне в прірву. Але причини не мали значення — наслідок був той самий. Сміт спробував вивільнити ноги. Та навіть поворушити ними під вагою в двісті фунтів було неможливо.
Сміт кинув погляд уперед, але Каррачола наче прикипів до місця. Вагончик був тепер на півдорозі від станції до горішньої опори, і його нестримно розгойдувало. Тому Каррачола все ще стояв навколішки, не наважуючись ні на мить відпуститися. Сміт облишив спроби намацати гранату, яка за цих обставин однаково не допомогла б. Натомість він видобув з піхов ножа, стиснув руків'я трьома вцілілими пальцями правиці й спробував дістати ним до рук, що стискали його кісточки. Але не дотягнувся за якихось п'ятнадцять дюймів.
Ноги його, здавалося, ось-ось переламаються, ліва рука також. Пальці вже ледве трималися за підвіску. Йому лишалися лічені секунди, втрачати було вже нічого. Отож Сміт відпустив руків'я, натомість затис лезо між скаліченим великим і рештою пальців, обернувся й кинув ножа так сильно й точно, як тільки дозволяла рана й туман перед очима. Гострий біль у лівій гомілці й чийсь зойк пронизав його свідомість одночасно. Вага, що притискала до дашка його ноги, зникла. Секундою пізніше Крістіансен, якого Томас зумів утягнути до вагончика, тупо дивився на ніж, що протнув його правий зап'ясток.
Але, вигравши, Сміт водночас і програв. Тепер він лишився без зброї перед Каррачолою, який, дочекавшись слушного часу, ривком дістався до підвіски й, тримаючись за неї лівою рукою, звівся на ноги. Його автомат був націлений просто Смітові в обличчя.
— Зосталася одна-однісінька куля. — Посмішка в Каррачоли була майже ґречна. — Тож, як ви розумієте, я діятиму напевно.
Смітові подумалось, що в нього з'явився шанс. Аж тепер, коли його ноги були вільні, він помітив, що вагончик розгойдується вже не так. Каррачола, очевидно, цього ще не помітив, а коли й помітив, то не збагнув причини. Зусиллям волі Сміт відвів свій ніби загіпнотизований погляд від дула автомата й подивився вгору, за плече свого суперника. Перший пілон був уже за футів двадцять.
— Прикро, Сміте, — Каррачола ретельніше навів дуло автомата, — але рано чи пізно всі там будемо.
— Погляньте назад, — порадив Сміт.
Каррачола ледь помітно осміхнувся, ніби не вірячи, що його намагаються ошукати в такий простий і давній спосіб. Сміт знову подивився йому через плече, здригнувсь і перевів погляд убік. Посмішка миттю зникла з обличчя Каррачоли. Раптово усвідомивши небезпеку, він рвучко обернувся й позирнув назад. З його губ зірвався крик жаху — останній у його житті. Сталеві поперечини пілона вдарили його ззаду. Каррачолина спина й заклинена в підошві підвіски нога переломилися з хрускотом, який пролунав на сотні ярдів довкола. Ще за секунду його змело з дашка. Але в прірву летів уже труп. З розчинених задніх дверцят Томас і Крістіансен бачили, як знівечене тіло зникає в темряві долини.
Тремтячи, мов од гарячки, Сміт поволі підповз до підвіски й сперся на неї спиною. Потім так само поволі, долаючи неймовірну втому, підвів голову й поглянув униз. Другий вагончик, що підіймався назустріч, саме проминув найнижчий з трьох пілонів. На щастя, першим до середнього пілона мав підійти вагончик зі Смітом. А втім, вибору в Сміта не лишалося: він мусив зробити саме те, що мусив, і ця сприятлива обставина найменшою мірою вплинула на його рішення.
Насамперед він видобув із торби два заряди пластикової вибухівки й закріпив їх за підошвою підвіски. Далі перевірив, чи напохваті запали. Тоді міцно вчепився за підвіску сам: на півдорозі між двома пілонами вагончика почало розгойдувати дужче.
Він розумів, що робить дурницю, сівши біля підвіски: сніг перестав, знову визирнув місяць, і його тепер легко могли помітити і з замку, і з нижньої станції. Але іншої ради не було: припасти до дашка, як це зробили вони з Шаффером, їдучи вгору, й триматися за підвіску однією лівою рукою у Сміта вже просто не лишилося сили.