Мері поглянула на нього й спробувала усміхнутися.
— Хіба ж дядько Джон завше має рацію?
— Завше! — впевнено відповів Сміт.
Минуло ще двадцять секунд. Сміт устав, підійшов до передніх дверцят і визирнув. Місяць сховався за хмари, і обриси нижньої станції було ледве видно. Сміт вернувся й поглянув на Мері, Шаффера й Джонса. Всі вони дивилися на нього.
— Лишилося не більше сотні футів, — повідомив Сміт. — За кілька секунд я відчиню дверцята. Тоді до землі зостанеться якихось футів п'ятнадцять. Щонайбільше двадцять. Якщо вагончик спиниться, ми зіскочимо. На землі шар снігу футів два-три завглибшки. Ми собі навіть нічого не зламаємо!
Шаффер уже хотів був кинути якусь репліку, але згубив думку і знову знеможено опустив голову на руки. Сміт відчинив передні дверцята, намагаючись не звертати уваги на крижаний вітер за ними, поглянув униз і відразу зрозумів, що надто оптимістично оцінив відстань до землі. Вона була щонайменше футів п'ятдесят — цілком достатньо для того, щоб скрутити собі в'язи. Але й про це Сміт скоро забув, бо з'явився новий, істотніший привід для занепокоєння: вдалині вже вили сирени й блимали фари машин. Шаффер підвів голову. Його запаморочення нарешті остаточно минулося.
— Це їхня підмога, босе, — промовив він. — Ми цього в програмі не передбачили. Радіо в них уже немає, телефону немає, вертольота немає…
— Вони вирішили діяти по-дідівському. — Сміт показав на заднє віконце. — Подають димові сигнали.
— Ого! — Шаффер і собі поглянув у віконце, і в голосі його пролунав захват. — Як чудово, виявляється, горить цей камінь!
Шаффер не перебільшував. Це згромадження каменю справді палало. «Шлосс Адлер» тепер так яскраво осявала пожежа, що димову завісу вже можна було й не брати до уваги. Язики полум'я вже майже лизали верхівку великої круглої вежі в північно-східному крилі замку. Ця поставлена на вулканічній скелі й тепер охоплена вогнем твердиня, що кидала на долину відблиски, яскравіші за бліде місячне світло, здавалася неправдоподібно фантастичною картинкою з такої самої неправдоподібно фантастичної казки.
— Як видно, вони не дуже довіряють своїм димовим сигналам, — зауважив Шаффер. Він уже звівся на ноги і тепер вдивлявсь у бік нижньої станції. — Скільки ще до неї, босе? І скільки під нами?
— Тридцять футів. Може, двадцять п'ять. А до землі — футів п'ятнадцять.
Вогні передніх машин уже проминули все ще помітне в темряві пожарище залізничної станції.
— Все це зробили ми, лейтенанте Шаффере!
— Так, усе це зробили ми. — Шаффер заточився, бо вагончик різко загальмував. — Усе, приїхали!
— Стрибайте! Всі стрибайте! — закричав Сміт.
— Ось тобі й маєш! Випихають, наче з якоїсь крамнички, — пробурчав Шаффер. — Відійдіть, у мене дві здорові руки!
Сміт підтримав Шаффера, і той опустив Мері на всю довжину своїх рук. Тій лишилося тільки пролетіти якихось три фути. В такий спосіб за три секунди опинився на землі й Карнебі-Джонс. Вагончик смикнувся й почав підійматися вгору. Шаффер майже виштовхав за дверцята Сміта, скривившись на мить від болю, коли в нього на руках повисло двісті фунтів ваги. Далі вислизнув з дверцят і сам на хвилю повис, тримаючись за край вагончика, тоді пролетів шість футів і приземлився в м'який сніг. Він заточивсь, але на ногах утримався.
Сміт уже стояв поруч. Він устиг видобути з торби ще один пакет пластикової вибухівки, привів у дію детонатор і подав її Шафферові.
— У вас здорова права рука.
— Може, й не для коней, але для бейсболу — це вже напевно, — погодився Шаффер. Тоді примірився й укинув вибухівку в дверцята вагончика, що віддалявся від них. — Так?
— Так. Рушаймо!
Сміт схопив за руку Мері, Шаффер зробив те саме з Карнебі-Джонсом, вони пробігли попід стіною нижньої станції і встигли сховатися за сусідній будинок за мить до того, як з-за рогу вискочили й загальмували біля станції командирський легковик і кілька вантажівок із солдатами. Солдати висипали на землю й услід за комендантом, в якому можна було пізнати полковника Вайснера, подалися сходами вгору в приміщення станції.
Тепер замок палав іще дужче. Пожежа, очевидно, цілком вийшла з-під контролю. Раптом пролунав вибух і загорівся вагончик канатки. Охоплений полум'ям, він підіймався, розгойдуючись на вітрі, аж поки злився для глядачів у долині з іще більшим полум'ям у замку.
Зачаївшись під стіною, Шаффер торкнув Сміта за руку.