Поки Шаффер гарячково готував вибухівку, Сміт зосередився на тому, щоб зробити поворот на високій швидкості й не потрапити в кювет. І ось вони завернули, і до мосту залишилося не більше ніж сто ярдів.
Сміт подумав, що якби був вибір, то він не став би переїздити через такий місток навіть велосипедом, не те що шеститонним автобусом. Якби це ще був місток над тихою неглибокою річечкою… Але такий — півсотні футів завдовжки, вкритий погано припасованими залізничними шпалами, перекинутий через урвище у двісті завглибшки… 1 тримався місток на старих дерев'яних підпорах — таким підпорам господар не довірив би навіть столика на пікніку в садку.
Сміт увірвався на цю ветху споруду на швидкості сорок миль на годину. Загалом розумніше було, очевидно, минати цей місток якомога повільніше, але Сміт розважив так: чим менше він затримуватиметься на кожній ненадійній шпалі, тим краще.
Важкі протиснігові ланцюги на колесах жахливо загуркотіли по містку, автобуса кидало з боку в бік, наче він танцював якийсь химерний танець, а сам місток увесь здригався й тремтів. Спершу Сміт збирався зупинитись посеред містка, але тепер це виявилося неможливим. Доїхавши до його кінця, Сміт натиснув на гальма й зупинився вже на твердій землі, ярдів двадцять за містком.
Перш ніж автобус став, Шаффер уже стояв у задніх дверцятах, тримаючи дві зв'язки пластикових зарядів. Стрибнувши на землю, він подався по розхитаних шпалах до місця, де були головні підпори. Не минуло й двадцяти секунд як він примотав ізоляційною стрічкою одну зв'язку до правої підпори, перебіг на другий бік містка й примотав другу зв'язку до лівої опори. Почувши дедалі голосніший гуркіт двигунів, що наближався, він зиркнув у той бік, побачив світло від фар машини, яка саме звертала на лісову дорогу до містка, підпалив гніт на вибухівці, перебіг на другий бік, підпалив другий гніт і помчав до автобуса. Сміт уже натискав на газ, рушаючи з місця, коли Шаффер перевалився через задні дверцята, супутники втягли його до салону.
Вмостившись на підлозі салону так, що ноги звисали з вибитих задніх дверцят, Шаффер побачив, що машина переслідувачів уже за сотню ярдів від містка й набирає швидкості після повороту. На хвилю Шаффера охопив страх — він подумав, чи не задовгими залишив ґноти, адже переслідувачі виявилися ближче, ніж він сподівався. З тривожних облич у дівчат та в літнього чоловіка поруч із ним Шаффер зрозумів, що в них тепер та сама думка.
Два гучні вибухи — а за мить до них були два яскраві білі спалахи, характерні для пластикової вибухівки, — пролунали майже одночасно. Шпали та колоди полетіли на футів сорок угору, потім, наче в уповільненій кінозйомці, вниз. Багато з них попадали знову на місток, і навіть їх було б досить, щоб змести рештки підпор. Ще хвилину тому це був місток, а тепер — урвище над безоднею. На протилежному боці перелякано метлялися з боку в бік фари вантажівки — водій робив шалені спроби зупинити машину раніше, ніж вона скотиться в прірву. Здавалося, вона таки й скотиться, але переднє колесо наткнулося на якийсь камінь чи колоду, машина смикнулась і завмерла.
Шаффер задоволено покрутив головою, тоді підвівся з підлоги, сів на заднє сидіння, закурив сигарету, викинув у вікно сірника й зауважив:
— Вам пощастило, що я — поруч із вами.
— Скільки талантів, та ще й скромність! — захоплено додала Гайді.
— Справді, це рідкісне поєднання, — визнав Шаффер. — Але на тебе чекає ще ціла купа приємних сюрпризів, якщо ми проживемо все життя разом. Чи далеко ще до того аеродрому?
— П'ять миль. Тобто хвилин вісім. Але ця дорога — єдина. Місток висаджено, отже, нам немає чого квапитись.
— Може, й так. Але Шафферові не терпиться відлетіти звідси. А скажи-но, серденько, оті пивні пляшки геть усі порожні?
— Ті, які ти викинув, — усі.
— Та я просто не гідний такої дівчини! — захоплено вигукнув Шаффер.
— Просто іноді ми однаково думаємо, — в'їдливо відказала Гайді.
Шаффер усміхнувся, прихопив дві пляшки й рушив салоном до Сміта, який охоче взяв одну й поступився Шафферові місцем. Пов'язка на правій долоні в Сміта вже вся просякла кров'ю. Обличчя в нього було дуже бліде, але Шаффер промовчав.
Через три хвилини вони виїхали з лісу й помчали полем, а ще через п'ять Шаффер, слухаючись вказівок Гайді, завернув у вузькі ворота ліворуч. У світлі від фар вони побачили два невеличкі ангари, трохи далі — злітну смугу та подірявлений кулями бомбардувальник «москіто».
— Який чудовий вигляд, чи не так? — кивнув головою Шаффер у бік літака. — На цьому транспорті прибув пан Карнебі-Джонс? Сміт відповів: