— Найімовірніше, тобі нічого не загрожує, дорогенька. У нього ж є жінка, дитина…
— Мабуть, ти правий.
Та вона схрестила руки на грудях, обхопивши лікті долонями: характерний жест, що свідчив про занепокоєння.
— Слухай, — сказав Вік, — я сам віджену твою машину до нього в суботу, гаразд? І залишу, якщо буде потрібно. Та, схоже, він зможе її полагодити одразу ж. Ми вип’ємо трохи пива, і я погладжу його собаку. Пам’ятаєш їхнього сенбернара?
Донна засміялася:
— Я навіть пам’ятаю його ім’я. Він так облизував Теда, що ледь не перевернув. Пригадуєш?
Вік кивнув.
— Тед півдня бігав за ним і гукав: «Ку-у-джо! Сюди, Ку-у-джо!»
Вони дружно засміялися.
— Іноді я почуваюся набитою дурепою, — промовила Донна. — Якби я вміла користуватися ручною коробкою передач, то могла б, коли ти поїдеш, їздити на «ягуарі».
— Якби ж то. «Ягуар» — машина ексцентрична. Він любить, щоб з ним розмовляли. — Вік із грюкотом зачинив капот.
— О-о-ох, ДУРНИКУ! — простогнала вона. — Там же був твій чай з льодом!
У нього був такий комічно здивований вигляд, що Донна вибухнула гучним реготом. По хвилі він приєднався до неї. Дійшло до того, що вони мусили вхопитись одне за одного, як двійко п’яниць. Тед з округленими очима прибіг із заднього двору, щоб поглянути, що діється. Урешті-решт, переконавшись, що з ними, попри ненормальну поведінку, все гаразд, і сам долучився до реготу. Приблизно в той же час менш ніж за дві милі від них Стів Кемп вкинув лист у скриньку.
Коли спустилися сутінки і спека трохи відступила, а світляки почали прошивати повітря навколо заднього двору мерехтливими стібками, Вік катав сина на гойдалці.
— Вище! Татку, вище!
— Якщо розгойдати вище, ти зробиш «сонечко», малий.
— То зроби «сонечко», тату! Хочу «сонечко»!
Вік сильно штовхнув гойдалку, і та катапультою полетіла до неба, де спалахували перші зорі, а сам перебіг на другий бік. Тед радісно заверещав; голова задерлася догори, волосся маяло.
— Класно, тату! Зроби так ще раз!
Вік знову штовхнув гойдалку, цього разу спереду, і Тед знову шугонув догори, в теплу нічну тишу. Тітка Евві Чалмерс жила неподалік, і нажахано-захоплені крики Теда стали останніми звуками, які вона чула перед смертю. Їй відмовило серце. Одна з його тоненьких, мов папір, стінок раптово (і майже безболісно) тріснула, коли вона сиділа в кухні з чашкою кави в одній руці і восьмою за ліком цигаркою «Герберт Терейтон» — у другій. Вона відкинулась на стільці, і перед очима все потемніло; звідкись долинув дитячий крик. Спершу він здався їй радісним, та коли вона вже згасала, раптом відчувши сильний, але не грубий поштовх іззаду, їй почулося, що дитина кричить від страху, в агонії. Потім вона померла, а наступного дня її знайшла небога Еббі, з кавою, такою ж холодною, як вона сама, з цигаркою, що перетворилася на бездоганно рівний, тендітний стовпчик попелу, і вставною нижньою щелепою, яка наставилася зі зморщеного рота, мов частокіл.
Перед сном Тед і Вік сиділи на терасі. Тед пив молоко, Вік — пиво.
— Тату?
— Що?
— Краще б ти не їхав нікуди наступного тижня.
— Я ж повернуся.
— Так, але…
Тед дивився в землю, намагаючись стримати сльози. Вік поклав руку йому на шию.
— Але що, юначе?
— А хто казатиме слова, які проганяють чудовиськ із шафи? Мама їх не знає, тільки ти.
З очей бризнули сльози і покотилися по обличчю.
— І все? — спитав Вік.
Слова проти чудовиськ (спочатку Вік охрестив їх антимонстрівським катехизмом, та, оскільки Теду було важко запам’ятати цю назву, її було спрощено) народилися наприкінці весни, коли Теда почали мучити кошмари й напади нічного страху. Він казав, що щось оселилось у шафі; часом уночі вона відчинялася, і він бачив якусь істоту з жовтими очима, яка хотіла його з’їсти. Донна думала, що так на нього вплинула книжка Моріса Сендака «Там, де живуть чудовиська»[33]. Вік висловив Роджерові, але не Донні припущення, що, можливо, Тед почув десь якісь туманні уривки з історій про масові вбивства, що сталися в Касл-Року, і вирішив, що вбивця, котрий став чимось на зразок місцевого страшила, живий-здоровий і облаштувався в його шафі. Роджер відповів, що це цілком може бути, з дітьми взагалі все може бути.
За кілька тижнів Донна і сама трохи злякалася. Якось за сніданком, нервово посміхаючись, вона сказала Віку, що їй здається, ніби речі в шафі хтось перекладав.
— Це зробив сам Тед, — відповів Вік.
— Ти не розумієш, — заперечила Донна. — Тед нізащо більше туди не полізе. Ніколи… Він занадто наляканий.
33
Оригінальна назва «Where the Wild Things Are». Відома книжка-картинка про те, як неслухняний хлопчик потрапив до країни чудовиськ (які зображені доволі кумедними, незважаючи на кошлатість і зубатість), став їхнім королем і повернувся додому.