Дуглас, Том і Чарлі, голосно хекаючи, бігли сонячною вулицею.
— Томе, скажи мені одну річ, тільки чесно.
— Яку таку річ?
— Чи бувають коли-небудь щасливі кінці?
— Аякже. В кіно на суботніх ранкових сеансах.
— Та звісно. А от у житті?
— Я знаю тільки ось що, Дуг: мені дуже хороше, коли я ввечері лягаю спати. Оце тобі справді щасливий кінець кожного дня. А вранці прокинусь і думаю: хтозна, який він буде, цей день, — може, геть поганий. Та досить тільки згадати, що ввечері я знову ляжу спати, як усе стає гаразд.
— Я про інше — про містера Форрестера й про стару міс Луміс.
— А що тут удієш? Вона ж померла.
— Та знаю! А не здається тобі, що все воно якось не туди?
— Це ти про те, що він усе уявляв собі, ніби вона така ж молода, як на фотографії, а насправді їй був цілий мільйон років? Ну ні, сер, як на мене, то це пречудово!
— Що ж тут такого пречудового?
— Останніми днями містер Форрестер розказав мені потроху то про се, то про те, а я потім склав усе докупи — та як розревуся! І сам не знаю чого. Але я не хотів би, щоб було хоч на крихту не так. Бо якби було не так, то хіба мали б ми про що балакати? Не мали б. Та й поплакати я люблю. Як поплачеш добре, то одразу здається, ніби знову настав ранок і попереду новий день.
— Он воно як!
— Ти просто не хочеш зізнатися, що й сам любиш поплакати. А спробуй поплач довше — і все стає добре. Ось тобі й щасливий кінець. І ти можеш знову бігти на вулицю й гратися з хлопцями. А там і починаються всякі-такі-хтозна-які дива! То, може, й містер Форрестер як подумає добре, як зміркує, що це єдиний спосіб, та як поплаче гарненько, а тоді глядь — уже знову ранок, хоча б насправді була й п’ята година дня.
— Чогось воно не схоже на щасливий кінець.
— Треба добряче виспатись, або хвилин десять поревти, або з’їсти п’ять порцій шоколадного морозива, або ж усе це разом — і ось тобі найкращі ліки, Дуг. Можеш повірити великому медикові Тому Сполдінгу.
— Годі базікати, хлопці! — озвався Чарлі. — Ми вже майже прийшли.
Вони повернули за ріг.
Серед зими вони шукали решток літа й знаходили їх у підвальних топках чи у вечірніх вогнищах край замерзлих ставків, що правили за ковзанки. А тепер, улітку, дошукувались якоїсь, бодай найменшої, пам’ятки про забуту зиму.
Ще тільки заходячи за ріг, вони відчули, як у їхні розпашілі обличчя війнуло свіжою прохолодою, так, ніби від великої кам’яної будівлі назустріч їм сіялась легка мжичка; і прочитали давно вже завчену напам’ять вивіску, яка сповіщала про те, чого вони шукали.
Літня льодовня.
Літня льодовня літнього дня! Вони радісно сміялись і повторювали ці слова, а тоді підступили ближче, щоб заглянути в ту величезну печеру, де серед аміачних випарів і кришталевих крапель спочивали п’ятдесяти, сто — й двохсотфунтові крижані бруси, що колись були льодовиками, айсбергами, давніми, але не забутими січневими снігами.
— Оце ж воно, — зітхнув Чарлі. — Чого ще треба?
Вони стояли на гарячому осонні, а їх знов і знов обвівало холодним подихом зими, і в ніздрі линув дух мокрого дерев’яного помосту, над яким завжди стелився райдужний туман від машинерії, що десь там нагорі виробляла холод.
Хлопці гризли бурульки, від яких дубіли пальці, так що вони мусили загортати крижинки в носовики й смоктати їх крізь матерію.
— Скрізь там лід, скрізь туман… — прошепотів Том. — Снігова Королева… Пам’ятаєте ту казку? Тепер уже ніхто, звісно, не вірить у такі дурниці, у всяких там снігових королев. Та не дивуйтеся, якщо вона саме тут і заховалась, бо ніхто в неї більше не вірить.
Вони подивилися вгору й побачили, як здіймаються випари і пливуть довгими пасмами холодного диму.
— Ні, — сказав Чарлі. — Знаєте, хто тут живе? Тільки він один. Той, про кого лише згадаєш, як ураз мороз поза шкірою йде. — Він стишив голос мало не до шепоту. — Нелюд.
— Нелюд?
— Він тут уродився, виріс і тут-таки живе! Скрізь мороз, Томе, скрізь зима, Дуг! Звідки б йому ще приходити, щоб наганяти на нас дрижаки найжаркішими ночами серед літа? Та тут он і дух його, хіба ні? Ви ж самі добре чуєте. Нелюд… Нелюд…
У сутіні клубочились туманні випари. Раптом Том вереснув.
— Пусте, Дуг, — мовив Чарлі. — Просто я вкинув йому за комір шматочок бурульки, ото й усе.
Годинник на вежі міської управи вибив сьому. Дзвін прокотився луною і завмер.
Невелике віддалене містечко в штаті Іллінойс, що відгородилося від світу річкою, лісом, лугом і озером, огортали теплі сутінки. Від тротуарів ще пашіло жаром. Одна по одній зачинялися крамниці, і на вулицях ставало дедалі темніше. Зате було аж два місяці — годинник над урочистою чорною будівлею управи, що дивився навсібіч своїми чотирма циферблатами, і справжній місяць, який піднімався в молочно-білому серпанку над темним небокраєм на сході.