— То що, марно просити тебе, щоб ти залишилася ночувати, Лавініє?
— Я піду додому.
— Іноді…
— Що «іноді»?
— Іноді мені здається, що є люди, які хочуть померти. Ти цілий вечір поводишся дуже дивно.
— Просто я не боюся, — відказала Лавінія. — І, мабуть, мені цікаво. До того ж я маю здоровий глузд. Судячи з усього, той Нелюд аж ніяк не може бути десь поблизу. Кругом поліція і все таке інше.
— Вся поліція давно вдома і хропе собі в подушку.
— Або, скажімо, отак я розважаюся, трохи ризиковано, але безпечно. Якби мені справді щось загрожувало, я б, звісно, залишилася в тебе, будь певна.
— А може, ти сама не усвідомлюєш, що десь у тобі ховається нехіть до життя?
— Ой, ви з Франсіною таке верзете, їй-богу!
— Мене гризе сумління. Я отут уже питиму гаряче какао, а ти тільки спустишся в яр і йтимеш через отой місток.
— Випий чашку й за мене. На добраніч.
Лавінія Неббс простувала сама опівнічною вулицею серед глухої тиші. Довкола були будинки з темними вікнами, десь далеко гавкав собака. «За п’ять хвилин, — подумала вона, — і я буду вдома. За п’ять хвилин уже дзвонитиму тій дурненькій Франсіні. А потім…»
Раптом вона почула чоловічий голос.
Віддалік, між деревами, хтось співав:
— Де ж літня ніч, місяць і ти…
Лавінія наддала ходи.
Голос співав:
— В обіймах моїх… дівоча краса…
У тьмяному місячному світлі вулицею повільно й безтурботно йшов якийсь чоловік.
«Якщо припече, — подумала Лавінія, — побіжу й постукаю в чиїсь двері».
— Де ж літня ніч… — виспівував той перехожий, в чиїх руках уже видно було доброго дубця, — місяць і ти… Е, а це хто тут такий?.. Ну, міс Неббс, знайшли ви собі час гуляти!
— Полісмен Кеннеді!
Авжеж, то був не хто інший, як він.
— Проведу-но я вас додому.
— Дякую, я дійду сама.
— Та вам же на той бік яру…
«Так, — подумала Лавінія, — але з чоловіком я через яр не піду, хай він навіть і полісмен. Звідки мені знати, хто з них Нелюд?..»
— Не треба мене проводжати, — сказала вона. — Я швидко перейду.
— Тоді я почекаю тут, — сказав полісмен. — В разі чого гукніть. Тут добре все чути. Я вмить прибіжу.
— Дякую.
Лавінія пішла далі, а він лишився під ліхтарем, мугикаючи свою пісеньку. «Ну, ось воно», — подумки мовила вона сама до себе.
Вона стояла на першому із ста тринадцяти східців, що вели вниз крутосхилом; далі вона мала пройти кроків сімдесят через місток, а тоді піднятися вгору до Парк-стріт. І на всю цю дорогу був тільки один ліхтар. «Через три хвилини, — подумала Лавінія, — я встромлю ключа у свої двері. Нічого зі мною не станеться за сто вісімдесят секунд».
І рушила довгими темно-зеленими сходами в глибокий яр.
— Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять… — лічила вона пошепки.
Їй здавалося, ніби вона біжить, але вона не бігла.
— …п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять… Це вже п’ята частина сходів! — захекано підбадьорила вона себе.
А яр був глибокий і чорний, чорний-чорний! І весь світ лишився позаду: люди, що спокійно спали в своїх ліжках, місто, замкнені двері, аптека, кінотеатр, вуличні ліхтарі, — все те було позаду. Тепер скрізь навколо неї існував і жив тільки яр, чорний і неосяжний.
Нічого ж не сталося, правда? І нікого тут нема… двадцять чотири, двадцять п’ять… Пригадуєш оту моторошну історію, якою всі лякали одне одного в дитинстві?.. Вона прислухалась, як її підбори стукотять по східцях…Історію про чорного незнайомця, що приходить у дім, коли ти вже у ліжку. Як він ступає на сходи, що ведуть нагору, до твоєї кімнати. Ось він на першому східці, на другому… на третьому, четвертому, п’ятому!.. Ой, як усі завжди сміялись і верещали, слухаючи цю історію! І ось уже той жахливий чорний незнайомець на дванадцятому, останньому, східці, а ось він відчиняє двері кімнати і вже стоїть біля твого ліжка. А-а, попалася!..
Вона закричала. Такого крику вона зроду ще не чула. І сама ніколи не кричала так пронизливо. Вона спинилась, аж заклякла на місці й учепилася в дерев’яне поруччя сходів. Серце немов вибухало у неї в грудях. І те нажахане бухання лунало на весь світ.
«Онде, онде! — беззвучно вигукувала вона сама до себе. — Отам унизу, під ліхтарем! Якийсь чоловік!.. Ні, вже немає! Але він був, чигав мене!» Лавінія прислухалась. Усе тихо.
На містку — ані душі.
«Нічого там немає, — подумала вона. — Анічогісінько. От дурепа! І треба ж було пригадати ту історію! Яка глупота! Що ж тепер робити?..» Серце її вже не бухало так шалено. «Може, покликати полісмена? Чи почув він, як я закричала?»