Вона визирнула.
«Та ні, нікого там нема! Анікогісінько. І ніхто за мною не йшов. Ніхто не гнався…»
Вона звела дух і мало не засміялась сама із себе.
«Ну звісно, що ні. Якби за мною хтось гнався, то вже давно схопив би мене. Не така я прудконога… Ніде нікого, ні на веранді, ні на подвір’ї. По-дурному я наполохалась. Тікала ні від чого. А там, у яру, так само безпечно, як і будь-де. Та все одно добре бути вдома. Тут так тепло, так хороше, що нічого в світі більш не треба».
Вона простягла руку, щоб увімкнути світло, і раптом завмерла.
— Що там? — мовила тихо. — Що там таке? Що? У вітальні позад неї хтось прокашлявся.
— От чортівня, завжди вони все зіпсують!
— Та не переймайся ти так, Чарлі.
— А про що ж нам тепер балакати? Марно балакати про Нелюда, коли його й живого нема! Отож і боятися більше нічого!
— Не знаю, як ти, Чарлі, — сказав Том, — а я знов подамся до літньої льодовні, сяду біля дверей і уявлятиму, собі, що він живий, от і піде мороз поза шкірою.
— Це виходить — самого себе дурити.
— Як хочеш дрижаків похапати, то мусиш щось вигадати, Чарлі.
Дуглас не слухав, про що говорять Том і Чарлі. Він дивився на будинок Лавінії Неббс і тихо бурмотів сам до себе:
— Я ж був учора ввечері у яру. І сам бачив. Геть усе бачив. А по дорозі додому проходив тут. І бачив оту склянку з лимонадом на веранді, там ще з половину лишалося. Я навіть допити хотів. Подумав собі: от би допити його… І в яру я був, і тут був — скрізь, де все те діялося…..
Том і Чарлі, в свою чергу, наче й не помічали Дугласа.
— А знаєш, — сказав Том, — я не вірю, що Нелюд і справді помер.
— Та ти ж сам був тут уранці, коли приїхала швидка і його винесли на ношах, хіба ні?
— Звісно, що був, — відказав Том.
— Ну, так то ж Нелюда й винесли, дурню! Газети треба читати! Десять років він як у воду падав, а тут стара Лавінія Неббс узяла та й заколола його своїми швацькими ножицями. І чого б то я ліз не в своє діло!
— А ти б хотів, щоб вона не опиралась і дала себе задушити?
— Та ні, але хай би там вискочила з дому, — побігла вулицею, кричала б: «Нелюд! Нелюд!» — а він би нехай тим часом дав драла. Хоч щось було добре в цьому місті, до вчорашньої півночі. А тепер і того нема, все гладеньке та солоденьке.
— А я тобі, Чарлі, ще раз кажу: по-моєму виходить, що Нелюд не помер. Я ж бачив його обличчя, і ти його бачив, і Дуг бачив, правда ж, Дуг?
— Що?.. А-а, так. Здається, бачив. Так.
— Усі його бачили. А тепер скажіть мені: схожий він, по-вашому, на Нелюда?
— Та я… — почав був Дуглас і замовк. Секунд із п’ять лише сонце шкварчало на небі.
— Оце-то так… — нарешті прошепотів Чарлі. Том посміхався й чекав.
— Він таки зовсім не схожий на Нелюда, анітрішечки, — збуджено сказав Чарлі. — Звичайний собі чоловік.
— Атож, сер, звичайний, як усі, чоловік, що й мухи не скривдить! І мухи, Чарлі! А Нелюд, якщо він справжній Нелюд, мав би хоч зовні скидатися на Нелюда. Та де, він більше скидався на продавця солодощів, отого, що торгує ввечері біля кіно «Еліт».
— То ти думаєш, це був просто якийсь бродяга? Йшов собі містом, побачив, що в будинку нікого нема, й заліз туди, а міс Неббс його вбила, так?
— Ну звісно!
— Та ні, постривай. Ніхто ж з нас не знає, який той Нелюд із себе. Портретів його немає. А тих, хто його бачив, він повбивав.
— Знаєш ти добре, який він із себе, і Дуг знає, і я. Він має бути високий на зріст, правда ж?
— Правда…
— Блідий з обличчя, так?
— Блідий, атож.
— І худющий, як кістяк, і з довгим чорним волоссям, еге ж?
— Еге ж, я завжди так казав.
— Із великими вилупатими очима, зеленими, наче в кота?
— Оце він достоту і є.
— Отож-бо, — чмихнув Том. — Ну, а той бідолаха, котрого витягли вранці з будинку міс Неббс, — який він був?
— Малий, червонолиций, трохи навіть товстуватий, волосся на голові зовсім мало, та й те якесь наче руде… Томе, ну ти й дав! Ходім! Гукнемо хлопців! Розтлумач їм усе так, як мені. Виходить, Нелюд живий. І сьогодні вночі знову никатиме по місту.
— Еге… — мовив Том і раптом замислився.
— Томе, ну й голова ж у тебе, хлопче! Ніхто з нас не додумався б отак усе повернути. Ціле літо мало не пішло прахом. А ти раз — і відвернув лихо, поки ще не пізно. Тепер у нас серпень не зовсім пропав. Гей, хлопці!..