— Томе, — прошепотів Дуглас, — мені доконче треба помандрувати всіма тими дорогами. Побачити все, що можна побачити. А найдужче треба навідувати полковника Фрійлі — раз, чи два, чи навіть три рази на тиждень. Куди до нього всім іншим машинам! Він говорить, а ти слухаєш. І що більше він говорить, то дужче тобі хочеться придивитися до всього навколо, все як є побачити. Він каже тобі, що ти їдеш в такому собі особливому, немов чарівному поїзді, і, їй-богу, це правда. Він уже наприкінці дороги, отож знає, що каже. А тепер і ми з тобою їдемо тією дорогою, але ще далі, і стільки всього треба побачити, й понюхати, й помацати, що нам не обійтися без старого полковника Фрійлі. Хай він підштовхне нас і скаже: пильнуйте добре, щоб запам’ятали кожну мить! Щоб запам’ятали кожну дрібницю! А коли ми теж станемо зовсім старі й до нас прийдуть якісь дітлахи, ми зможемо зробити для них те саме, що зробив колись для нас полковник. Ось чому, Томе, мені треба навідувати його якнайчастіше, дослухатися до нього й, коли він тільки може, разом з ним вирушати в ті далекі мандри.
Том якусь хвилю мовчав. Потім подивився в сутіні на Дугласа.
— Далекі мандри. Це ти сам придумав?
— Може, так, а може, й ні.
— Далекі мандри… — прошепотів Том.
— Тільки одне я знаю напевне, — сказав Дуглас, заплющуючи очі. — Від цих слів якось самотньо стає на душі.
Торох!
Грюкнули двері. З древніх конторок і книжкових шаф шугнула вгору пилюка. Дві старі жінки чимдуж наважили на двері горища, щоб міцніше, якнайміцніше замкнути їх. Обом здалося, ніби з даху над їхніми головами раптом знялася тисяча голубів. Під тим оглушливим хляпанням безлічі крил жінки аж зігнулися, так наче на них навалили якийсь тягар. Потім випростались і здивовано розтулили роти. Те, що вони почули, було лише панічним калатанням їхніх власних сердець. Намагаючись перекрити той стугін, вони заговорили одна до одної:
— Що ми накоїли! Бідолашний містер Квотермейн!
— Певне, ми вбили його. І, певне, хтось побачив це й погнався за нами. Ану, гляньмо…
Міс Ферн і міс Роберта визирнули крізь засноване павутинням горищне віконце. Унизу, на осонні, і далі росли собі дуби та в’язи, наче й не сталося ніякої трагедії. Тротуаром пройшов якийсь хлопчина, тоді повернувся і, дивлячись угору, ще раз поминув будинок.
Дві жінки на горищі пильно поглянули одна на одну, немов намагаючись роздивитися свої обличчя в швидкоплинному струмку.
— Поліція!
Та ніхто не грюкав у надвірні двері, не гукав: «Ім’ям закону!»
— Що то за хлопець там унизу?
— Та то ж Дуглас! Дуглас Сполдінг. Боже мій, він прийшов, щоб ми покатали його на Зеленій машині! Він ще нічого не знає… Це наш власний гонор нас згубив. Гонор і ота електрична тарадайка!
— І отой жахливий роз’їзний агент із Гампорт-Фолза. То все він і його балачки.
Балачки, балачки — мов лопотіння літнього дощика по покрівлі.
І раптом — зовсім інший день, інший полудень…
Сестри сиділи на своїй затіненій веранді, з білими віялами в руках, а перед ними стояли вазочки з холодним тремтливим лимонним желе.
Аж ось із сліпучого сяева, із золотавого сонячного проміння з’явилася блискуча й прекрасна, наче карета чарівного принца…
Зелена машина!
Вона пливла. Вона шелестіла, як лагідний морський вітрець. Схожа на вишуканий кленовий листок, ясніша від джерельної води, вона поважно вуркотіла, наче кицька на полудневому осонні. А в машині — той агент із Гампорт-Фолза, у солом’яній панамі на масному від брильянтину волоссі. Взуті в гуму колеса машини м’яко й зграбно покотилися по розжареній білій доріжці, і ось уже вона з басовитим дзижчанням під’їхала до самих східців веранди, круто повернула й стала. Агент вискочив з машини й насунув на чоло панаму, захищаючи очі від сонця. В тому невеличкому затінку сяйнула його широка усмішка.
— Мене звуть Вільям Тара! А оце… — Він натиснув гумову грушу, і вона лунко рявкнула. — Це сигнал.— Тоді підняв чорні, лискучі, як шовк, шкіряні подушки. — Отут — акумуляторні батареї. — У гарячому повітрі війнуло свіжим духом блискавиці…— Ось кермо. Ось приступка для ніг. Ось тент від сонця. А все разом — Зелена машина!..
Пригадавши все те у сутіні горища, із заплющеними очима, сестри аж здригнулися.
— Було б нам заколоти його спицями!
— ЦссІ.. Слухай!
Унизу хтось стукав у надвірні двері. Потім перестав стукати. Вони побачили, як подвір’я перетнула жінка і зайшла в сусідній будинок.
— Та то ж Лавінія Неббс, із порожньою чашкою в руках. Мабуть, приходила позичити цукру.
— Обніми мене, я боюся.
Вони знову заплющили очі. І знову попливли спогади. Старий солом’яний капелюх ворухнувся, так наче ним махнув той чоловік із Гампорт-Фолза.
— Дякую, чаю з льодом вип’ю залюбки.
Серед тиші було чути, як холодна рідина плине йому в шлунок. Потім він утупився у двох старих жінок, ніби лікар, що, присвічуючи собі круглим дзеркальцем, заглядає пацієнткам в очі, в ніздрі і в горло.
— Шановні дами, як я бачу, ви обидві — жінки заповзятливі. Це видно з першого погляду. Вісімдесят років для вас ніщо! — Він клацнув пальцями. — Але зважте, настане час, коли на вас навалиться сила-силенна всякого клопоту, і тоді вам буде потрібен друг. Як то кажуть, вірного друга пізнаєш у лиху годину. Отаким другом і стане для нас оця двомісна Зелена машина.
І він перевів погляд своїх блискучих, склисто-зеленкуватих, як в опудала лисиці, очей на ту виставлену на продаж дивовижу. Машина стояла на гарячому осонні, нова-новісінька, пахнучи свіжою фарбою, і чекала на них, мов диванчик у вітальні, поставлений на колеса.
— Тиха, як лебедячий пух. — Його віддих злегенька долинав до їхніх облич. — Ось послухайте…
Жінки прислухались.
— Акумуляторні батареї заряджені на всю потужність ї готові до дії. Послухайте. Ані шелесне, не шарпне. Усе на електриці, шановні дами. А ви тільки щовечора перезаряджаєте в гаражі батареї.
— А не може статися… я хочу сказати… — Молодша сестра відсьорбнула холодного чаю. — Нас не може вбити струмом?
— І в голову цього не беріть!
Він знову скочив у машину, і зуби його зблиснули в широкій усмішці, мов дві величезні щелепи у вітрині дантиста, що вишкіряються на тебе, коли проходиш мимо пізно ввечері.
— На чай до знайомих! — Він виписав машиною коло, наче у вальсі. — До клубу пограти в бридж. На вечірку. На святкування. На званий обід. На день народження. На сніданок «Дочок американської революції» [9]… — Він погнав машину геть, так наче й не думав вертатися. Та за хвилю знову підкотив до веранди на безгучних гумових шинах. — На вечерю в «Материнській лізі»!.. — Агент сидів дуже гордий тим, що так тонко знається на жіночій вдачі. — Керувати машиною за іграшку. Рушає з місця і зупиняється тихо й зграбно. Водійські права не потрібні. У гарячі дні вас обвіває вітерцем… Ну просто чудо… — І, захоплено приплющивши очі, ще раз плавно проїхався повз веранду, так що вітер розітнув його намащене волосся рівним проділом.
Потім, тримаючи в руці капелюха, він шанобливо піднявся східцями, обернувсь і скинув на випробувану машину таким поглядом, неначе то був вівтар віддавна знайомої церкви.
— Шановні дами, — тихо мовив він, — двадцять п’ять доларів завдатку, а потім по десять доларів щомісяця протягом двох років.
Ферн перша зійшла з веранди й сіла на м’яке подвійне сидіння. Вигляд вона мала трохи зляканий. Але руки в неї свербіли. І ось вона звела руку й наважилась натиснути гумову грушу сигналу.
Машина рявкнула.
Роберта, стоячи на веранді, радісно скрикнула й перехилилася через бильця.
Агент приєднався до їхніх радощів. Палко щось вигукуючи, він допоміг старшій сестрі зійти з веранди, а сам уже витягав з кишені авторучку й нишпорив у своєму капелюсі в пошуках якогось клаптика паперу.
— Отак ми її й купили! — пригадувала тепер на горищі міс Роберта, жахаючись з власного зухвальства. — І ніхто нас не остеріг! А сама я завжди вважала, що вона немов іграшкова, як оті автомобільчики на ярмаркових катальних гірках.