— Джоне!
А Джон біг собі далі, і це було жахливо. Бо коли ти біжиш, разом з тобою біжить і час. Галасуєш, верещиш, ганяєш чимдуж, качаєшся по траві, перекидаєшся, аж раптом глядь — а сонце вже сіло, гуде вечірній поїзд, і ти плентаєш додому вечеряти. Ганяв-ганяв і не помітив, як сонце зайшло тобі за спину!.. І єдиний спосіб уповільнити плин часу — це спостерігати, що діється довкола, а самому нічого не робити. Так можна запевне розтягти день на цілих три — тільки спостерігати!
— Джоне!
Ні, тепер годі було й сподіватися від нього якоїсь допомоги, от хіба що схитрувати.
— Джоне, звертай з колії! Хай вони біжать далі!
Дуглас і Джон з криком кинулися вниз по схилу, аж здіймаючи вітер, прискорювані силою земного тяжіння, а тоді подалися далі луками, за стодоли, аж поки голоси хлопців, що гналися за ними, затихли далеко позаду.
Тоді вони залізли в стіг сіна, що потріскувало під ними, наче хмиз у багатті.
— І нічого не робімо, — мовив Джон.
— Оце ж саме і я хотів сказати, — озвався Дуглас. Вони посиділи нерухомо, зводячи дух.
Щось тихенько цокотіло, немов комаха в сіні.
Обидва чули той звук, але не додивлялися, звідки він долинає. Коли Дуглас пересунув руку, зацокотіло в іншому місці. Він поклав руку на коліно — і зацокотіло на коліні. Тоді він мигцем позирнув туди. Годинник показував третю годину.
Дуглас нишком простяг праву руку до годинника й перевів стрілки назад.
Тепер вони мали вдосталь часу, щоб як слід, не кваплячись, придивитися до навколишнього світу, відчути, як швидко, наче вогненний вітер, біжить по небу сонце.
Та зрештою Джон, мабуть, помітив, як посунулись і подовшали їхні безплотні тіні, й запитав:
— Котра там година, Дуг?
— Пів на третю. Джон поглянув на небо.
«Не дивись!» — подумав Дуглас.
— Швидше схоже на те, що пів на четверту, а то й четверта, — сказав Джон. — Бойскаутів навчають таких речей.
Дуглас зітхнув і поволі поставив стрілки як належало. Джон мовчки дивився, як він це робить. Дуглас підвів очі. Джон легенько стуснув його в плече.
Навально, мов буревій, не знати звідки вихопився поїзд і пронісся так швидко, що хлопці, серед яких були й Дуглас та Джон, ледь устигли відскочити вбік і з криком замахали руками йому навздогін. А поїзд зі своїми двомастами пасажирами вже гуркотів оддалік і за хвилю зник з очей. Шлейф куряви потягся за ним на південь, а потім, коли знов запала золотава надвечірня тиша, влігся між голубими рейками.
Хлопці поверталися додому.
— Коли мені сповниться сімнадцять, я поїзду в Цінціннаті й стану кочегаром на паровозі, — сказав Чарлі Вудмен.
— А в мене є дядько в Нью-Йорку, — озвався Джім. — Я поїду туди й стану друкарем.
Дуглас не спитав, що збираються робити інші хлопці. Він уже чув, як гудуть поїзди, й бачив обличчя друзів, що швидко віддалялися за шибками вагонних вікон чи на задніх гальмівних площадках. Одне по одному вони зникали вдалині. Залишалися тільки голі рейки, ясне літнє небо і він сам — в іншому поїзді, що йшов у протилежний бік.
Дуглас відчув, як земля попливла в нього під ногами, й побачив, що тіні хлопців зметнулися з трави й затьмарили простір перед очима.
Він натужно проковтнув клубок, що застряг у горлі, щодуху гигикнув і, широко замахнувшись, відбив у небо уявний м’яч.
— Хто останній добіжить додому, той носороговий хвіст!
Регочучи й вимахуючи руками, хлопці чимдуж погналися колією. Попереду мчав Джон Хафф — легко, майже не торкаючись землі ногами. А Дуглас біг так, наче ноги його весь час прилипали до землі.
Настала сьома, усі вже повечеряли, і хлопці почали сходитися до гурту, один по одному грюкаючи дверима, своїх домівок і чуючи, як батьки гукають навздогін, щоб вони так не грюкали.
Невдовзі Дуглас, Том, Чарлі та Джон стояли разом з десятком інших хлопців, готові до гри в хованки й статуї.
— Тільки в щось одне, — сказав Джон. — А потім мені треба додому. Поїзд відходить о дев’ятій… Ну, хто водитиме?
— Я, — мовив Дуглас.
— Зроду не чув, щоб хтось сам зголосився водити, — озвався Том.
Дуглас пильно подивився на Джона.
— Ну, розбігайтеся! — гукнув він.
Хлопці з криком кинулися хто куди. Джон позадкував, тоді повернувся й вистрибом подався геть. Дуглас лічив повільно. Він давав хлопцям час забігти якнайдалі, відбитися від гурту, залишитись на самоті в своєму маленькому світі. А коли вони взяли такий розгін, що вже, здавалося, й не зупиняться і ось-ось зникнуть з очей, він набрав у груди повітря й гукнув:
— Статуї, стій!
Усі заклякли на місці.
Дуже повільно Дуглас попростував лужком туди, де стояв у присмерку, мов залізний олень, Джон Хафф.
Ген віддалік у різних місцях завмерли інші хлопці, з піднятими руками, з гримасами на обличчях, і тільки очі їхні яскріли, як у білячих опудал.
А Джон стояв тут, сам-один, нерухомий, і ніхто не міг підбігти, щось загорлати й зіпсувати цю хвилину.
Дуглас обійшов статую з одного боку, потім з другого. Статуя не ворухнулася. Не озвалась і словом. Вона дивилася в простір, на устах її застигла ледь помітна усмішка.
Щось подібне було багато років тому в Чікаго, коли батьки повели його у якийсь великий будинок, де скрізь стояли незворушні мармурові фігури, і він боязко ходив серед них у тій мертвій тиші. А тепер перед ним стояв Джон Хафф, його коліна та штанці ззаду були замащені травою, руки подряпані, на ліктях підсохлі садна. Джон Хафф, у тенісних туфлях, які теж завмерли, і здавалося, ніби його ноги поринули в тишу. А ось його рот, що перемолов цього літа хтозна-скільки пиріжків з абрикосами й висловив чимало розважливих міркувань про життя та про все довкола. Ось очі — не сліпі, як у статуй, а сповнені розтопленого зеленого золота. Темна чуприна, яку легенько ворушить з боку в бік лагідний вітрець. Руки, що немовби зібрали на себе все, що можна зібрати в місті, — і куряву з доріг, і лусочки кори з дерев, і дух конопель, виноградного листя, недостиглих яблук, старих мідяків, зелених жабок. Ось вуха — вони тепло світяться проти сонця, схожі на рожеві персики, — а в повітрі невидимо лине його віддих, ніби присмачений м’ятою.
— Ану, Джоне, — сказав Дуглас, — гляди мені, й оком не змигни. Наказую тобі стояти тут і не зрушати з місця цілі три години!
— Дуг… — ворухнулися Джонові губи.
— Заклякни! — звелів Дуглас.
Джон знову втупив очі в простір, але губи його вже не усміхались.
— Мені треба йти, — прошепотів він.
— Ані руш! Таке правило.
— Та мені ж уже час додому, — не вгавав Джон.
Статуя заворушилася, опустила руки й повернула голову до Дугласа. Вони стояли й дивились один на одного. Інші хлопці й собі поопускали руки.
— Гаразд, зіграймо ще раз, — сказав Джон. — Тільки тепер водитиму я. Розбігайтесь!
Хлопці кинулися врозтіч.
— Стій!
Хлопці завмерли. Дуглас також.
— Ані руш! — гукнув Джон. — Ні на волосинку! — Тоді підійшов до Дугласа й став проти нього. — Дуг, інакше нічого не вийде, — мовив він тихо.
Дуглас дивився ген у сутінкове небо.
— Статуї, всі до одної, заклякніть на три хвилини! — звелів Джон.
Дуглас відчував, що Джон обходить його, точнісінько так, як він сам щойно обходив Джона. Потім відчув, як той легенько стуснув його ззаду під лікоть.
— Ну, бувай, — сказав Джон.
Позаду щось шурхнуло, і Дуглас, навіть не дивлячись, зрозумів, що там уже нікого немає.
Десь далеко загудів паровоз.
Дуглас простояв нерухомо ще цілу хвилину, чекаючи, поки затихне позаду тупотіння Джонових ніг, але воно не затихало. «Як це він — біжить, біжить, а все наче на місці? — подумав Дуглас. — Чому не віддаляється?»
А тоді збагнув, що то калатає в грудях його власне серце.