В аптеці-закусочній, мов у великому резервуарі, застоялося тепле повітря, і великі дерев’яні лопаті вентиляторів гнали на забруковану цеглою вулицю хвилі різних запахів — то арніки, то тоніку, то содової води.
— Мені на п’ять центів зелених м’ятних карамельок, — сказала Лавінія аптекареві.
Обличчя його було бліде й застигле, як і в усіх, кого вони бачили того вечора на малолюдних вулицях.
— Пожуємо в кіно, — додала вона, тимчасом як аптекар срібним совочком насипав у паперовий мішечок на вагах зелені карамельки.
— Ви всі сьогодні дуже гарненькі, дівчата. А ви, міе Лавініє, коли заходили вдень випити шоколадного коктейлю, то така вже були неприступна краля, що тут один навіть став розпитувати про вас.
— Он як?
— Сидів отут, біля прилавка, а коли ви пішли, провів вас очима й питає: «Хто це така?» А я йому: «Та це ж Лавінія Неббс, найперша красуня в місті». «Справді красуня, — каже він. — А де вона живе?..» — І тут аптекар знітився й замовк.
— Та ви що! — вигукнула Франсіна. — Невже ви сказали йому адресу? Не може бути!
— Та я ж нічого такого не подумав. «На Парк-стріт, — кажу, — знаєте, біля яру». Отак просто вихопилось у розмові. А тепер, уже ввечері, як почув, що знайшли тіло, то враз схаменувся: ой, боже, що ж я наробив! — І він подав Лавінії мішечок з карамельками куди повніший, ніж належало.
— Який же ви дурень! — крикнула Франсіна, і на очі їй знову набігли сльози.
— Ви вже пробачте. Та, може, й нема чого боятися. Усі троє дивилися на Лавінію, дивилися, не відводячи очей. А вона стояла й нічого не відчувала. Хіба що легенько задряпало в горлі. Тоді машинально простягла аптекареві гроші.
— Ні, грошей я з вас не візьму, — сказав той і, відвернувшись, став перебирати якісь папірці.
— Ну, а я зроблю ось що! — Гелен рішуче ступила до дверей. — Зараз гукну таксі, хай розвезе нас усіх по домівках. Я не маю бажання розшукувати твій труп, Лавініє. Від того типа добра не жди. Недарма ж він розпитував про тебе. Чи ти хочеш, щоб наступного разу в яру знайшли тебе?
— То був просто собі чоловік, — відказала Лавінія і, вже стоячи на ґанку, повільно обвела поглядом вулицю та навколишні будинки.
— Он і Френк Діллон просто чоловік, та, може, він і є Нелюд.
Тут вони помітили, що Франсіна з ними не вийшла, і, обернувшись, побачили її в дверях.
— Я наполягла, щоб аптекар розказав мені, який він був із себе, той один. Нібито нетутешній, у темному костюмі. Худий, з блідим обличчям.
— Усі ми надміру збуджені, — мовила Лавінія. — І навіть якщо ви візьмете таксі, я нікуди не поїду. Якщо мені судилося стати наступною жертвою, то й нехай.У цьому житті так мало хвилюючих подій, а надто коли дівчині вже тридцять три, тож дайте мені хоч у такий спосіб потішитись. А загалом усе це дурниці, і ніяка я не красуня.
— Ой, та що ти, Лавініє, ти ж справді гарна, другої такої і в місті нема, особливо тепер, коли Елізабет… — Франсіна прикусила язика. — Просто ти не підпускаєш до себе чоловіків. А якби була не така сувора, то давно б уже вийшла заміж.
— Годі тобі словоблудити, Франсіно! Онде каса, я плачу сорок один цент і йду дивитися Чарлі Чапліна. А ви, коли хочете, їдьте собі в таксі. Я піду в кіно сама і додому сама дійду.
— Лавініє, та ти що! Хіба ж ми можемо покинути тебе на таке…
Вони ввійшли до кінотеатру.
Перший сеанс уже закінчився, була перерва, і людей у тьмяно освітленому залі лишилося зовсім мало. Подруги сіли в середньому ряду, відчуваючи дух начищеної старовинної бронзи, що прикрашала зал. Тоді побачили, як із-за потертої червоної оксамитової завіси вийшов адміністратор.
— Поліція попросила нас закінчити сьогодні раніше, — оголосив він, — щоб усі ви потрапили додому до півночі. Тому ми не показуватимемо кінохроніки, а одразу пустимо фільм. Сеанс закінчиться об одинадцятій. Усім радять іти просто додому. Не затримуйтесь на вулицях.
— Це стосується нас, Лавініє! — прошепотіла Франсіна.
Світло згасло. Замерехтів екран.
— Лавініє, — пошепки мовила Гелен.
— Що.
— Коли ми заходили в кіно, якийсь чоловік у темному костюмі перейшов вулицю. А оце щойно він з’явився у залі й тепер сидить у першому за нами ряду.
— Ой, Гелен!
— Просто позад нас!
Усі три по черзі озирнулися.
— Я йду до адміністратора! — Гелен підвелась і рушила проходом. — Зупиніть картину! Дайте світло!
— Гелен, повернися! — гукнула Лавінія, і собі підводячись…
Вони поставили на столик порожні склянки від содової і, сміючись, злизали з-над губ рештки ванільного морозива.
— Бачте, яка дурниця вийшла! — сказала Лавінія. — Стільки галасу з нічого. Сором, та й годі.
— Атож, я винна, — тихо озвалася Гелен.
Годинник показував уже пів на дванадцяту. З кінотеатру подруги вийшли останні, коли там уже погасили світло і колихливий потік глядачів квапливо розтікався на всі боки, хто куди. Опинившись на вулиці, вони почали кепкувати з Гелен. Вона й сама намагалася підсміюватись із себе.
— Ой, Гелен, а як ти бігла проходом і репетувала: «Дайте світло!» Я думала, зараз умру!А той бідолашний чоловік!..
— Уявляєте собі — брат адміністратора, приїхав із Рейсіна!
— Та я ж вибачилась… — сказала Гелен, дивлячись на великі лопаті вентилятора під стелею, що все крутився, крутився, розмішуючи тепле вечірнє повітря й знов і знов сколихуючи хвилі запахів — ванілі, малини, м’яти, лізолу.
— Даремно ми сюди зайшли. Поліція ж застерігала…
— А, що там поліція! — засміялася Лавінія. — Я нічого не боюся. Той Нелюд уже, мабуть, десь за тисячі миль звідси. І повернеться не раніш як за місяць, а тоді поліція враз його зловить, будьте певні. А правда ж, гарний був фільм?
— Я вже зачиняю, добродійки. — І аптекар погасив світло в тихому обкладеному прохолодним білим кахлем приміщенні.
На вулицях була пустка — ні людей, ні машин, скрізь наче виметено. Тільки світилися вітрини невеликої крамниці, і в тому теплому світлі воскові манекени простягали рожеві воскові руки з голубувато-білими діамантовими перснями на пальцях чи виставляли напоказ оранжеві воскові ноги в гарних дорогих панчохах. Яскраві блакитні очі манекенів пильно стежили за подругами, а ті йшли собі схожою на пересохле річище вулицею, їхні постаті невиразно відбивались у склі вітрин, наче водорості, ледь видимі у темній воді.
— А цікаво — якби ми зараз закричали, вони б щось удіяли?
— Хто?
— Оті, що у вітринах, манекени.
— Ой, Франсіно!
— Та я ж…
У вітринах було безліч чоловіків і жінок, а на вулиці тільки три жінки, і стукіт їхніх підборів по нагрітій за день бруківці, відлунюючи від фасадів крамниць, скидався на рушничну стрілянину.
Вони поминули червону неонову вивіску, що тьмяно блимала в темряві й зумкотіла, наче прибита комаха. А попереду тяглися довгі вулиці, білясті від спеки. З обох боків над трьома тендітними жіночими постатями височіли великі дерева, і вітер ворушив лише верхівки їх густих крон. Якби подивитися з вежі над міською управою, подруги видалися б під ними трьома далекими легкими пір’їнками.
— Спершу ми проведемо додому тебе, Франсіно, — сказала Лавінія.
— Ні, я сама проведу вас.
— Не кажи дурниць. До твого Електричного парку он який світ. Якщо підеш мене проводжати, потім муситимеш вертатися яром сама-одна. А там хай тільки-но якийсь листочок на тебе впаде, то ти враз духу пустишся.
— Я можу переночувати в тебе, — сказала Франсіна. — А найпривабнішаз нас усе-таки ти!
Отак вони й ішли, мов три вичепурені манекени, посуваючись уперед морем зелених лужків і цементованих тротуарів, залитих місячним світлом, і Лавінія сторожко додивлялася до мелькання дерев обабіч себе, прислухалась до голосів подруг, що тихо перемовлялися й навіть пробували сміятись, — і навколишня ніч немовби поспішала й підганяла їх, і ось вони вже, здавалося, припустили бігом, хоч насправді йшли так само повільно, і все довкруг кудись мчало, забарвлюючись у колір гарячого снігу.