— Ну гаразд, вона просить допомоги. То й що?
— Звісно, ми її врятуємо.
— Викрадемо з-під носа в містера Чорні, еге? А скінчиться це там, що ми самі опинимось у скляних ящиках, залиті воском, наче два чаклуни, й будемо сидіти в них десять тисяч років.
— Томе, та ось же бібліотека. Ми озброїмося проти містера Чорні всякою магією та чарівними зіллями.
— Є лиш одне чарівне зілля, яке може здолати містера Чорні, — сказав Том. — Кожного вечора, як тільки в нього набирається досить пенсів, він… Ану, дай гляну… — Том видобув з кишені жменьку мідяків. — Може, й вистачить. Слухай, Дуг, ти поки що йди читай книжки. А я побіжу й п’ятнадцять разів подивлюся «Втечу з Пенсільванської в’язниці», вона мені ніколи не набридає.
Потім зустрінемося біля Галереї. Мабуть, на той час чарівне зілля вже діятиме нам на руку.
— Томе, ти повинен знати, на що йдеш.
— Слухай, Дуг, ти хочеш визволити ту принцесу чи ні?
Дуглас рвучко обернувся й побіг.
Том подивився, як за ним захряснулись двері бібліотеки. А тоді перемахнув через левову спину й поринув у темряву. На сходах бібліотеки затріпотіли рештки згорілої карти, і вітер змів їх геть.
У Галереї було темно, і покручені доріжки китайського більярду лежали ледь видимі й загадкові, мов незгарбні літери, нашкрябані на вкритій порохом долівці у печері якогось велета. За віконцями кінемаскопа самовдоволено щирив зуби Тедді Рузвельт, а брати Райти тільки-но починали обертати дерев’яний пропелер. Чаклунка сиділа у своєму ящику, і її воскові очі були тьмяні й каламутні. Аж раптом одне око зблиснуло. То сягнув знадвору крізь запорошені шиби промінь кишенькового ліхтарика. До замкнених дверей привалилася чиясь хитка громіздка постать, у замку заскреготів ключ. Двері рвучко розчахнулись і лишилися відчинені. Почулося хрипке сапання.
— Не бійся, стара, це я, — заточуючись, мовив містер Чорні.
Тим часом з вулиці до Галереї, уткнувши носа в якусь книжку, підійшов Дуглас, тоді роззирнувся й побачив Тома, що принишк у сусідньому під’їзді.
— Цс-с! — прошепотів Том. — Усе гаразд. «Втеча з в’язниці», п’ятнадцять разів… А містер Чорні як почув, що я стільки накидав, то аж очі вирячив. Відкрив машину, вигріб усі ті пенси, нагнав мене з Галереї і мерщій подався до підвальчика по чарівне зілля.
Дуглас підкрався до вікна, зазирнув у сутінь Галереї і побачив там дві горили: одна завмерла нерухомо з восковою красунею в лапах, друга стояла посередині й злегка похитувалася з боку в бік.
— Ну, Томе, ти просто геній! — прошепотів Дуглас. — Це ж він гетьупився тим зіллям, еге?
— Атож, будь певен! Ну, а ти що вивідав?
Дуглас поплескав рукою по книжці й тихенько почав розповідати:
— Ця мадам Таро, як я й казав, справді провіщала багатіям долю, смерть і всяке таке, але одного разу вона дуже схибила: провістила Наполеонові поразку й смерть, та ще просто у вічі! Отож…
Він замовк і знову подивився крізь запорошену шибу на невиразну постать чаклунки, що нерухомо сиділа в своєму скляному ящику.
— Secours, — прошепотів Дуглас. — Отож Наполеон згадав про музей мадам Тюссо [18]і звелів кинути чаклунку Таро в розтоплений віск, і оце тепер…
— Диви, Дуг, що він там робить!.. Якась у нього палиця в руках, чи що.
Так воно й було. Громіздка постать містера Чорні погрозливо метнулася до скляного ящика. Брутально лаючись, він почав вимахувати великим мисливським ножем перед обличям чаклунки.
— Він напався на неї тому, що вона одна в цьому бісовому вертепі схожа на живу людину, — сказав Том. — Але він нічого їй не зробить. Ось-ось сам упаде й засне.
— Е ні, — відказав Дуглас. — Він знає, що вона попередила нас і що ми прийдемо її рятувати. А йому страх як не хочеться, щоб ми викрили його таємне лиходійство, ото він, мабуть, і надумав знищити її раз і назавжди.
— Звідки йому знати, що вона нас попередила? Ми ж і самі цього не знали, поки не пішли звідти.
— Він кидав у проріз монети й примусив її зізнатися. Вона ж не може збрехати на тих картах з черепами та кістками. Хоч-не-хоч, а мусить казати правду, отож, напевне, й дала йому карту з двома маленькими рицарями, такими собі хлопчиками, зрозумів? А це ж ми і є, з дубцями в руках, і йдемо просто сюди.
— Остання монета! — гримнув містер Чорні в Галереї. — Ось я вкидаю її і востаннє питаю тебе. Кажи, хай тобі чорт! Чи матиму я бодай якийсь зиск з цієї клятої Галереї, чи мушу визнати, що збанкрутував? Ти така ж, як і вся бісова жінота, сидиш і мовчиш, наче риба, а людина тут конає з голоду! Ану, дай карту!.. Ага! Зараз подивимось… — І він підніс карту до світла.
— Ой, Томе! — видихнув Дуглас. — Готуйсь!
— Ні! — гарикнув містер Чорні. — Брешеш ти! Брешеш! Ось тобі! — І торохнув кулаком по ящику.
Дощем сипонули скалки, сяйнули, мов падучі зірки, і поринули в темряву. Тепер чаклунка сиділа беззахисна, спокійно і незворушно чекаючи другого удару.
— Не треба! — заволав Дуглас і стрімголов кинувся у двері. — Містере Чорні!..
— Дуг! — крикнув Том.
Почувши крик, містер Чорні рвучко обернувся. Безтямно звів руку з ножем, немовби замірився вдарити. Дуглас заціпенів. Та містер Чорні тільки блимнув витріщеними очима, а тоді крутнувся й повільно повалився горілиць на підлогу — так повільно, що, здавалося, падав цілу вічність, — і з правої його руки випав ліхтарик, а з лівої сріблястою рибиною вислизнув ніж.
Том обережно ввійшов до темної Галереї і втупився очима в простерте на підлозі тіло.
— Дуг, він що — помер?
— Ні, просто його так вразило віщування мадам Таро. Бачиш, він увесь наче ошпарений. Певно, на тихкартах було щось жахливе.
Власник Галереї хропів на підлозі. Дуглас позбирав розкидані ворожильні карти й, тремтячи, сховав їх до кишені.
— Нумо, Томе, треба забрати її звідси, поки не пізно.
— Украсти? Ти що, здурів?
— А ти хочеш стати співучасником ще гіршого злочину? Скажімо, вбивства?
— Та ти що, як же можна вбити це старе опудало? Та Дуглас уже не слухав. Він підійшов до розбитого скляного ящика, і воскова чаклунка Таро із шерехом, схожим на зітхання, так наче й справді чекала цього багато літ, похилилась уперед і впала йому на руки.
Годинник на вежі міської управи вибив чверть до десятої. Місяць стояв уже високо й заливав усе небо м’яким, але холодним світлом. На суцільній сріблястій смузі тротуару колихалися чорні тіні. Дуглас ішов сам, несучи на руках угорнуту в оксамит воскову ляльку, і раз у раз сторожко зупинявся в затінку тремтливих дерев. Прислухався, озирався назад. Ось почув легенький шурхіт, наче десь там бігли миші. З-за рогу вигулькнув Том і вмить опинився поруч.
— Дуг, я там трохи затримався. Боявся, щоб містер Чорні не… ну, розумієш… А потім він ожив… почав лаятись…
Ой, Дуг, а що, як він спіймає тебе з цим опудалом? Що скажуть удома? Це ж крадіжка!
— Ану тихо!
Вони прислухались, озирнулися назад, де місячною річкою текла вулиця.
— Слухай, Томе, як хочеш допомогти мені врятувати її, то допомагай, але не називай її опудалом, не репетуй і не повзи, мов неживий.
— Звісно, допоможу! — І Том теж узявся за ношу. — Ох ти, ну й важенна!
— Вона була зовсім молода, коли Наполеон… — Дуглас урвав себе на півслові. — Старі люди завжди важкі. З цього й дізнаєшся про їхній вік.
— Але навіщо ми це робимо, Дуг? Скажи мені, ну навіщо нам стільки мороки через неї? Навіщо?
Навіщо? Дуглас кліпнув очима й зупинився. Усе відбулося так швидко, він сягнув так далеко й був такий збуджений, що вже й забув навіщо. І тільки тепер, коли вони знову простували тротуаром і на їхніх повіках тріпотіли чорні метелики тіней, а від рук тхнуло порохом і воском, він мав час поміркувати над цим і повільно, якимсь дивним голосом, непевним, мов місячне світло, заговорив: