Та за хвилину вони поверталися, несучи натомість щось своє: ляльку чи гру, що ними вже натішилися донесхочу, забавки, з яких уж звітрилася принадність, мов солодкий дух із жувальної гумки, і настав час віддати їх кудись, де їх побачать уперше й де вони знов оживуть і потішать когось іншого. Дітлахи сором’язливо вкидали ті принесені в обмін речі у задок фургона, до вже не видних їм багатств, а тоді фургон помалу рушав далі, зблискуючи великими, схожими на соняшники колесами, і містер Джонас знову заводив:
І ось уже фургон зникав з очей, і тільки собаки, лежачи в затінку під деревами, чули ту молитву рабина в пустелі й злеґка посіпували хвостами.
— …мотлбох… —завмираючи, долинало здаля, — мотлох…
А ось уже ледь чутно:
— …мотлбох…
І западала тиша. І собаки засиніли.
Цілу ніч по тротуарах шугали примарні вихори куряви, що їх здіймав палючий, наче з топки, вітер, і гнав у різні боки, і легко опускав на теплі духмяні лужки. Від ходи поодиноких нічних перехожих тремтіли крони дерев, і з них лавинами сипався порох. Здавалось, опівночі прокидався десь в околиці вулкан, і з нього вихоплювався навсібіч розжарений до червоного попіл і обліплював грубим шаром невсипущих нічних сторожів та збуджених собак. А десь над ранок, годині о третій, дахи всіх будинків немовби займалися жовтим вогнем.
Справді-бо, на світанку все навколо зазнавало перемін. Струмені повітря неначе розтікалися з гарячих джерел і безгучно линули в нікуди. Озеро зависало величезною нерухомою масою білої пари над рибою та піском у глибочині і обдавало їх своїм пекучим подихом. Гудрон на вулицях розпливався чорною патокою, червона цегла бралася міддю й золотом, а верхівки дахів — бронзою. Дроти високої напруги із замкненою в них блискавкою погрозливо яскріли над безсонними будинками.
Цикади сюрчали все гучніше й гучніше.
Сонце не випливло з-за обрію, як звичайно, а враз затопило сяєвом цілий світ.
Лежачи на ліжку в своїй кімнаті, Дуглас аж наче-плавився, обличчя його було рясно зарошене потом.
— Ну й пекло, — сказав Том, заходячи до кімнати. — Вставай, Дуг, підемо на річку й цілий день не вилазитимемо з води.
Дуглас судомно вдихнув, видихнув. По шиї в нього стікали цівки поту.
— Дуг, ти не спиш?
Ледь помітний заперечливий порух головою.
— Тобі, мабуть, недобре? Та вже ж, весь будинок такий розжарений, ніби ось-ось спалахне.
Він поклав руку Дугласові на чоло. То було майже однаково, що доторкнутися до гарячої плити. Том злякано відсмикнув руку, повернувся й побіг сходами наниз.
— Мамо, — сказав він, — Дуг дуже захворів.
Мати, що саме діставала яйця з льодовні, на мить спинилась, і на обличчя їй набігла тінь тривоги. Швидко поклавши яйця назад, вона пішла слідом за Томом нагору.
Дуглас за цей час і не зворухнувся.
Цикади вже аж верещали.
Опівдні, примчавши так швидко, наче сонце гналося за ним, щоб спалити на місці, лікар зупинив автомобіль перед чільним ґанком, виліз, засапаний, із стомленими очима, і мовчки віддав Томові свою валізку.
О першій годині лікар вийшов з будинку, скрушно хитаючи головою. Том і мати лишилися стояти за сітчастими дверима, і лікар, обернувшись, тихо повторив їм знов і знов, що не може сказати нічого певного… не може… нічого певного… Потім надів солом’яного капелюха, подивився, як в’яне й сохне під пекучим сонцем листя дерев, трохи повагався, наче перед ним розверзлося пекло, а тоді шаснув до автомобіля. З вихлопника машини шугнула хмара сизого диму й ще хвилин із п’ять колихалась у повітрі.
Том узяв у кухні колунчика, поколов на грудочки фунт льоду й відніс нагору. Мати сиділа на краєчку ліжка, і в кімнаті було чути лише Дугласове дихання: вдихав він пару, а видихав вогонь. Вони позагортали грудочки льоду в чисті носовики й поклали Дугласові на чоло і вздовж тіла. Тоді опустили штору, і в кімнаті стало як у печері. Так вони сиділи до другої години, час від часу приносячи йому свіжого льоду. Потім знов помацали Дугласове чоло — воно було гаряче, мов лампа, що світила цілу ніч. Торкнувшись його, хотілося поглянути собі на пальці: чи не спеклися вони до кісток.
Мати розтулила була рота сказати щось, але цикади сюрчали так гучно, що зі стелі сипався вапняний пил.
Угорнутий у непроглядний червоний туман, Дуглас лежав і слухав, як глухо гупає його серце й мляво, щомить затинаючись, лине потік крові у руках та ногах.
Губи були важкі, неслухняні. Такі ж важкі й забарні були думки, що повільно змінювали одна одну, як ото падають, легенько цокаючи, поодинокі піщинки в забитому пісковому годиннику. Цок…
По блискучому сталевому пругу колії з-за повороту вимчав трамвай, сипонув дугою шипучих іскор, і його пронизливий дзвоник видзвонив десять тисяч разів підряд, аж поки злився із стрекотінням цикад. Містер Трідден помахав рукою. Трамвай прогуркотів, мов канонада, і зник з очей за рогом. Містер Трідден!..
Цок. Упала піщинка. Цок…
— Чах-чах-чах! Ту-ту-у-у!
Високо на даху якийсь хлопчина вдавав паровоз, смикав невидиму шворку гудка і раптом завмер, обернувся на статую.
— Джоне! Гей, Джоне Хафф! Я тебе ненавиджу, Джоне!.. Та ні, Джоне, ми ж друзі. Я не ненавиджу тебе, ні!..
Джон упав у вузький коридор між в’язами, наче в бездонний літній колодязь, і, швидко меншаючи, зник.
Цок. Джон Хафф. Цок. Падають піщинки. Цок. Джон…
Дуглас повернув голову, і її пронизав гострий біль, так наче вона розкололася на білій-білій, моторошно білій подушці.
Пропливли у своїй Зеленій машині дві старі жінки, зарявкав гумовий сигнал, вітально здійнялися білі руки, неначе замахали крилами голуби. Та ось машина вже поринула в зелену глибочінь лужка, і тільки білі руки ще махали Дугласові, аж поки над ними зімкнулася густа трава…
Міс Ферн! Міс Роберта!
Цок… Цок…
І раптом з вікна в будинку навпроти висунувся полковник Фрійлі з обличчям у вигляді годинникового циферблата, і по вулиці завихорилась курява з-під копит буйволів. Полковник Фрійлі хитнувся, щось у ньому заторохтіло, нижня щелепа відвалилась, і замість язика з рота вигулькнула годинникова пружина й захилиталася в повітрі. Він упав на підвіконня, мов ганчір’яна лялька, та одна рука все махала Дугласові…
Проїхав містер Ауфмен у якійсь чудній яскравій машині, схожій і на трамвай, і на зелений електромобіль, що сліпила очі, як сонце, й тягла за собою пишний шлейф диму.
— Містере Ауфмен, то ви все-таки винайшли її? — закричав Дуглас. — Збудували кінець кінцем Машину щастя?
І раптом він побачив, що машина не має дна. Містер Ауфмен біг вулицею, а вся та неймовірна споруда трималась у нього на плечах.
— Щастя, Дуг, ось тобі щастя! — І він зник з очей так само, як зникли перед тим трамвай, Джон Хафф і дві старі жінки з голубинокрилими руками.
Згори; з даху, долинув дрібний стукіт, Тук-тук-тук, Пауза. Тук-тук-тук. Цвях і молоток. Молоток і цвях, Щебіт птахів. І старечий жіночий голос, тремтливий, але ще бадьорий:
— Ми зберемось біля річки… річки… річки…
Ми зберемось біля річки,
Що тече повз божий трон…
— Бабусю! Прабабусю!
Тук — тихенько — тук. Тук — тихенько — тук.
— …річки… річки…