І ось уже тільки птахи перебирають по покрівлі тоненькими лапками. Цок-цок. Черк. Цвірінь. Цвірінь. Тихенько, ледь чутно.
— …річки…
Дуглас глибоко вдихнув, ураз швидко видихнув і заплакав уголос.
Він не чув, як у кімнату вбігла мати.
На його безживну руку дрібкою гарячого попелу з сигарети впала муха, задзижчала, мов обпечена, й шугнула геть.
Четверта година пополудні. Бруківка всіяна здохлими мухами. У будах пріють мокрі в своїх кудлах собаки. Під деревами туляться куці тіні. Крамниці на Головній вулиці зачинено, двері замкнено. На березі озера ні душі. Тисячі людей позалазили аж по шию в теплу воду — все ж якась полегкість. Чверть на п’яту. По цегляній бруківці посувається фургон лахмітника, містер Джонас співає на козлах.
Тим часом Том, аби лиш не бачити Дугласового спаленілого обличчя, вийшов з дому й поволі побрів краєм тротуару, коли це поряд зупинився фургон.
— Добридень, містере Джонас.
— Здоров, Томе.
Вони були на вудиці самі, тільки вони двоє і повен фургон чудових речей, на які б дивитись та дивитись, але жоден і не глянув на ниx. Містер Джонас не квапився почати розмову. Запалив люльку, попахкав димом, похитав головою, так наче знав, що сталася якась біда, і аж тоді спитав:
— Що, Томе?
— 3 братом погано, — відповів Том. — 3 Дугласом…
Містер Джонас звів очі на будинок, звідки щойно вийшов Том.
— Він захворів, — провадив хлопець. — Він помирає.
— Та ну, не може цього бути, — сказав містер Джонас і похмуро поглянув навколо на такий сталий, такий ґрунтовний світ, де цього тихого дня просто не було місця нічому схожому на смерть.
— Він помирає, — повторив Том. — І лікар не знає, що з ним таке. Каже, спека винна, тільки спека. Може таке бути, містере Джонас? Хіба може спека вбити людину, та ще й у темній кімнаті?
— Ну… — почав був містер Джонас і враз замовк. Бо Том уже плакав.
— Я завжди думав, що ненавиджу його, завжди так думав… Ми ж майже весь час б’ємося… мабуть, я таки й ненавидів його… іноді… але тепер… тепер… Ой, містере Джонас, якби ж то…
— Що «якби ж то», хлопче?
— Якби ж то у вашому фургоні знайшлося щось таке, що допомогло б… Таке, щоб я взяв, одніс йому і він одужав.
І Том знову заплакав.
Містер Джонас дістав свою червону носову хустинку й подав йому. Том утер носа й очі.
— Ще й літо цього року таке погане, — мовив він. — То те на Дуга звалиться, то те.
— Ану, розкажи, — попросив лахмітник.
— Ну, — почав Том, шморгаючи носом, бо ще не зовсім здолав сльози, — по-перше, він загубив свою найкращу скляну кульку, ну просто чудову… А на додачу хтось поцупив його ловецьку бейсбольну рукавичку, дуже дорогу, за долар дев’яносто п’ять. Потім він нагрівся на обміні: віддав Чарлі Вудмену свою колекцію камінців і черепашок за глиняного Тарзана — такого, як ото дають у крамниці, коли принесеш скількись там кришок від макаронних коробок. Та другого ж дня упустив того Тарзана на тротуар, і він розбився.
— Який жаль, — сказав лахмітник і ніби навіч побачив Тарзанові уламки на цементі тротуару.
— І ще — на день народження він дуже хотів книжку про магів і про фокуси, а йому подарували штани та сорочку. Самого цього досить, щоб зіпсувати все літо.
— Батьки часом забувають, що таке дитинство, — зауважив містер Джонас.
— А після того, — провадив Том, стишивши голос, — з горя Дуг забув надворі «справжнісінькі ручні кайдани з лондонського Тауера [19]і за ніч вони взялись іржею. Та найприкріше йому те, що я підріс на дюйм і майже зрівнявся з ним.
— Оце і все? — спокійно запитав лахмітник.
— Ні, були ще сотні всяких таких бід, а то й гірших, усього не пригадати. Мабуть, це такий рік випав, що як уже не щастить, то не щастить. То в його коміксах міль завелася, то нові тенісні туфлі запліснявіли.
— Я теж пригадую такі роки, — сказав лахмітник. Він подивився ген на небокрай і побачив там усі ті роки.
— Ось воно як, містере Джонас. У тім-то й річ. Через те він і помирає… — Том замовк і відвів очі.
— Стривай, дай мені подумати.
— Ви зможете допомогти, містере Джонас? Зможете?
Містер Джонас заглянув усередину свого старого фургона й похитав головою. Тепер, у ясному сонячному світлі, його обличчя мало стомлений вигляд, на чолі блищали росинки поту. Він пильно вдивлявся в завали ваз, обшарпаних абажурів, мармурових німф, позеленілих бронзових сатирів. Потім зітхнув, обернувся й, підібравши віжки, легенько труснув ними в повітрі.
— Томе, — сказав він, утупивши очі в спину коня, — ми побачимося пізніше. Мені треба поміркувати. Роздивитися, що й до чого. Після вечері я приїду знов. Але й тоді… хто знає… А поки що… — Він сягнув рукою у фургон і дістав низочку японських кришталевих висульок. — Почепи їх у нього на вікні. Вони дуже гарно дзвенять на вітерці, аж наче холодять.
Фургон поїхав, а Том лишився стояти з японськими кришталиками в руці. Тоді підняв їх за кінець нитки, але вітру не було, і вони й не зворухнулися. Отож і задзвеніти не могли.
Сьома година вечора. Місто скидалося на величезну жаровню, на яку із заходу знов і знов накочувались хвилі гарячого повітря. Від кожного будинку, кожного дерева тяглися тремтливі вугільно-чорні тіні. Вулицею під вікном пройшов чоловік з рудою чуприною. Пригасле, але ще палюче сонце заливало його своїм багряним промінням, і Томові здавалося, ніби там, унизу, гордо виступає чи то живий смолоскип, чи то вогненний лис, чи то сам володар пекла у власній стихії.
О пів на восьму місіс Сполдінг вийшла на задній ґанок викинути в помийне відро кірки від кавуна й побачила, що на подвір’ї стоїть містер Джонас.
— Як там ваш хлопчик? — спитав він.
Місіс Сполдінг хотіла щось відповісти, але губи її затремтіли і вона промовчала.
— Мені можна з ним побачитися? — спитав містер Джонас.
Вона й тепер не здобулася на слово.
— Ми з ним добрі знайомі, — сказав містер Джонас. — Мало не щодня зустрічалися, відколи він почав бігати самостійно. Я йому дещо привіз — там, у фургоні.
— Він… — Місіс Сполдінг хотіла сказати «непритомний», але не змогла. — Він спить, містере Джонас. Лікар сказав, щоб його не турбували. Ой, і самі не знаємо, що з ним таке!
— Навіть якщо він спить, — не вгавав містер Джонас, — я однаково хотів би сказати йому дещо. Часом те, що почуєш уві сні, ще й більше важить, його краще чути, і воно доходить до глибини душі.
— Пробачте, містере Джонас, я просто не можу так ризикувати. — Місіс Сполдінг узялася за ручку дверей і не пускала її. — Але все одно дякую вам за те, що прийшли. Дякую.
— Еге ж, мем, — мовив містер Джонас.
Але не зрушив з місця. Стояв і дивився вгору, на Дугласове вікно.
Місіс Сполдінг зайшла в дім ізачинила за собою двері.
Нагорі в своєму ліжку сипло дихав Дуглас. Звук був такий, наче хтось то витягав із піхов, то вкладав назад гострого ножа.
О восьмій годині приїхав лікар і, виходячи з дому, знову хитав головою. Він був без піджака, у попущеній краватці, і вигляд мав такий, ніби за один той день схуд фунтів на тридцять.
О дев’ятій Том, мати й батько поставили надворі під яблунею складане ліжко, знесли Дугласа вниз і поклали спати просто неба: мовляв, якщо повіє бодай найменший вітрець, сюди він долине швидше, ніж у задушну кімнату нагорі. До одинадцятої вони раз по раз виходили до хворого, а тоді поставили будильник на третю годину ночі, щоб устати й наколоти свіжого льоду, і пішли спати.
Нарешті в домі стало темно й тихо, всі поснули.
О пів на першу повіки в Дугласа здригнулися. Зійшов місяць.
І десь далеко хтось заспівав.
Тужний високий голос то підносився, то завмирав у чистому й мелодійному співі. Слів було не розібрати.
Місяць піднявся над краєм озера, подивився на місто Грінтаун у штаті Іллінойс, побачив його як на долоні й немовби виставив на огляд — з усіма його будинками, всіма деревами, всіма наділеними предковічною пам’яттю собаками, що неспокійно стеналися, дивлячись свої нехитрі сни.