Юр'яна із повісті «Юр'яна і Довгопол» і Юстина із «Не плачте за мною ніколи» – це майже стовідсотково правдивий образ моєї покійної бабці (пером їй глина), яка, здається, все про все на світі знала, але найбільше знала – таки про Людину.
Історія друга Тато моєї бабці (по-гуцульськи – «дЄдя»), а отже, мій прадід Ілля Джуряк, від імені якого і пішло сільське прізвисько родини по материній лінії – ІлашкИ, довгі роки був двірником (прИмарем) села Розтоки на Буковині[1]. Тодішній сільський голова одноосібно виконував у селі функції судді, прокурора і адвоката. Наведу лише кілька прикладів природної прадідової мудрості.
Жила в Розтоках одна родина: чоловік із дружиною, їхня малолітня дитина і теща.
І ось одного разу зять прийшов до сільського голови з несміливою скаргою, що теща не дозволяє, більше того – суворо контролює, щоб він, зять, спав із своєю жінкою. Зятя кладе на печі, сама бере собі під бік доньку – і так минають місяці, вже скоро рік, як чоловік не близився до жінки…
Вислухав прадід чоловіка і відіслав додому, наказавши слухати тещу і чекати «доброї години». І ось десь через тиждень надвечір навідався сумний-пресумний Ілля Джуряк до Василини (так звали сувору ґаздиню). Кинулася до нього жінка швидше, аніж примар устиг привітатися: – «Що 'сте такі зажурені, дОмнуле (рум. – добродій) примар, – якби цвяха зїли?» – «Певно, що й ви зараз зажуритеся, любко Васютко: до жандармерії вас у Вижницю викликають. А я, двірник, не знаю чого! Знаю лише, що тяжко вам лишати господарку, але мусите… бо як непослухЕнство зробите і не підете до Вижниці, то будете сидіти в криміналі. Дав би вам коні для полегкості, але тепер не маю.
Так що будете йти пішки, любко Васютко. Але не відкладайте на завтра, йдіть уже». Жінка не мала наміру сидіти в криміналі (по-теперішньому в СІЗО), то й пошньопала 15 км до Вижниці не гаючись. А як вернулася через два дні, найперше кинулася в хату. І через поріг до внучки: – «Парасинко солодка, а де тато спав дві ночі?!» – «З мамою, бабко. Надворі, в оборозі в сіні». – «А най його шляк трафить, кров би його нагла залила! Легше було в криміналі відсидіти, як таке чути!» – тільки й сказала Василина.
Але відтоді жінка із чоловіком спали разом, аж поки не розумерлися…
Може, ця співанка народилася саме тоді і в Розтоках?! А бабця Історія і моя бабця Гафія замовчали, яку причину виклику до Вижниці в жандармерію деспотичної тещі придумав мій прадід Ілля Джуряк…
Чи в одного зів'яло серце, як літня отава, від іншого серця, що билося в унісон?
Історія четверта... Мала собі одна розтіцька жінка довголітнього лЮбаса. Що вже її шлюбний чоловік не робив: і просив, і встидав, і погрожував, рахував їй ребра (бив, значить), а жінка собі любиться з чужим більше, як із рідним, – і світ її не колише, і поголос не бере. Але кожен збанок носить воду, поки вухо не урветься, кажуть у Розтоках. Приходить зраджений ґазда до сільського голови. Плаче і просить поради. Почухав мій прадід Ілля потилицю – і порадив… Уже скільки пантрував сільський рогоносець, щоб застати суперника в хаті з жінкою, – ніхто тепер не розкаже. Зате в Розтоках і сьогодні згадають, що було далі. А далі було таке: заходить ґазда в хату, жінка вже кулешу – мамалиґу доварює, а сміливець сидить за столом – наїдки перебирає. Привітався господар. Похвалив жінку, що гарно зустрічає свого господаря і що не зобиджає раптового гостя. Наказав жінці нести з комори ковбаси і шинки. А сам кружляє довкола онімілого любаса, чомусь надто ретельно дивиться на нього – і говорить лише до жінки. Мамалиґа в жінчиних руках – трохи в казан, трохи по плиті, ковбаси ріжуться нерівно. Салтисон сам від себе розсипається. А чоловік кружляє круг гостя – і мовчить. Аж раптом каже: – Щось ви, Михайлику, зарОслий дуже.
1
Примар (рум.) – сучасною мовою – голова сільради. Історична довідка: після розпаду Австро-Угорської імперії у листопаді 1918 року Північна Буковина і частина Бессарабії до 2 серпня 1940 року (до речі, день народження моєї мами) перебувала у складі королівської Румунії. Нічого дивуватися ментальності буковинців, яка не завжди кореспондується із ментальністю східного українця. Якщо на Сході українську душу гнуздало одне лихо, то Буковиною гарцювала колісниця багатьох імперій. А це зробило із місцевого люду людей більш неподатливих, витривалих, підприємливих, заангажованих на одноосібний спосіб життя і ведення домашнього господарства.