У 1930 р. колишній марксист і шанувальник маркіза де Сада Макс Горкгаймер (1895—1973) став директором Інституту соціальних досліджень, яким керував до 1965 р. (у 1934—1949 рр. перебував в еміграції у США). Написана ним у 1948 р. у співавторстві з Адорно книга “Діалектика просвіти” стала програмним документом, що відображав філософсько-соціологічні ідеї Франкфуртської школи. Під керівництвом Горкгаймера марксистська теорія стала впроваджуватись у культурну сферу. Класову боротьбу було відкинуто, а новим ворогом оголошено культуру. В розвинутій Горкгаймером критичній теорії суспільства він назвав ворогом західну культуру, вважав, що правлячу структуру можна скинути без насильства, шляхом культурної революції.
Представники Франкфуртської школи стверджували, що коли в душі західної людини не залишиться й крихти християнства, то можна прийти до влади без революцій та інших потрясінь, через культурну інверсію. Для цього слід заволодіти засобами масової інформації (тепер ви розумієте, чому закривають альтернативні газети), суспільними інституціями, і за якийсь час “держава... впаде без бою” — так декларував свої ідеї один із ідеологів нових марксистів Грамші. Разом з ним працювали: музичний критик Теодор Адорно, психолог Еріх Фромм і соціолог Вільгельм Райх. З приходом до влади Гітлера в 1933 р. світилам Франкфуртської школи, переважна більшість з яких були євреї, довелося “пакувати свою ідеологію” й тікати до Америки.
Досягненням представників Франкфуртської школи була теза, що суть культурної революції полягає не у філософському диспуті, а в психологічній обробці населення, зокрема молоді. Молодим людям слід постійно нагадувати й привчати їх до думки, що їхні батьки — расисти, шовіністи і що їм необхідна інша мораль.
З появою телебачення і розвитком кінематографа викорінення старих цінностей і насаджування “нової моралі” стало успішнішим. Ось що пише з цього приводу Уїльям Лінд, директор американського Центру культурного консерватизму при фонді “Вільний конгрес”: “Індустрія розваг... проковтнула ідеологію марксистської культури і проповідує її не тільки прямо, а й алегорично: сильні жінки перемагають слабких чоловіків, діти стають розумнішими за батьків, чесні парафіяни викривають злодійкуватих священиків, чорні аристократи справляються з насильством у районах білої бідноти, гомосексуалістів приймають у кращих домах... Це все казки, перекручування реальності, проте мас-медіа роблять з казок бувальщину, перетворюючи їх на реальність більш явну, ніж світ за вікном...”[21]
Критична теорія
З роботою франкфутського Інституту соціальних досліджень пов’язаний перший період творчого доробку Горкгаймера — формування критичної теорії. Основні його праці у цьому напрямі — “Студії про сім’ю і авторитет” (1936), “Традиційна та критична теорія” (1937), “Критична теорія” (1968) та ін. Використовуючи ідеї критичної теорії, нові марксисти стверджують: все, що на користь культурній революції, є моральним, а все, що проти неї, є аморальним і підлягає знищенню.
У розвиненій М. Горкгаймером і Маркузе філософсько-соціологічній “критичній теорії суспільства” Франкфуртська школа зробила спробу поєднати елементи критичного підходу Маркса до буржуазної культури з ідеями К. Гегеля і З. Фрейда. Поняття раціоналізації, що виходить від М. Вебера, трансформується в одне із центральних понять філософії культури Франкфуртської школи. Аналіз внутрішних суперечностей “Просвіти” ототожнюється з раціональним оволодінням природою взагалі, стає ключем до розуміння культури й суспільства нового часу, зокрема масової культури й “масового суспільства” XX ст. Гегелівська діалектика перетворюється на антисистематичну “негативну діалектику”; однією із центральних є проблематика відчуження. Франкфуртська школа суттєво вплинула на розвиток немарксистської соціальної і філософської думки в Німеччині та США і на теоретичне оформлення ідеології нових лівих. У подальшому Адорно, Горкгаймер і Хабермас відмежувалися від ліворадикальних тенденцій цього руху[22].
Проте критична теорія стала грізною зброєю в руках “нових лівих”, яким вдалося трансформувати західне суспільство. Ось що з цього приводу пише Патрік Дж. Б’юкенен, радник американських президентів Ніксона і Рейгана, кандидат у президенти від Республіканської партії на виборах 1992 і 1996 років: “Серед тієї нової зброї, яку розробила Франкфурська школа, була так звана критична теорія (виділено мною. — М. С.). Сама назва звучить досить цивілізовано, проте під нею приховано діяльність, яка не має нічого спільного з основами нашої цивілізації. Один із адептів цієї теорії визначив її як “обґрунтовану критику всіх без винятку елементів західної культури, в тому числі християнства, капіталізму, авторитету сім’ї, патріархату, ієрархічної структури, традицій, сексуальних обмежень, вірності, патріотизму, націоналізму, етноцентризму, конформізму і консерватизму”[23].