Теле- і кінопродюсери розпочали знімати фільми, які пропагували гомосексуалізм як норму життя. “Голубий” журнал повчав Голлівуд, що і як слід знімати. Видавці перестали брати рукописи, в яких був хоча б натяк на заперечення гомосексуальної революції. Геї і лесбіянки керували сексуальним вихованням у школах, укорінювалися в деканатах та університетських радах. Законодавчі збори штатів скасовували закони, що проголошували содомію злочином”[110].
Багато людей в Україні вважають, що рух за права гомосексуалістів є прообразом руху третього тисячоліття за громадянські права. Але вони глибоко помиляються, тому що не беруть до уваги істотну особливість: у боротьбі за громадянські права слід спиратися на Біблію, закони природи і етики.
У “Листі з бірмінгемської в’язниці” Мартін Лютер Кінг писав: “Справедливий закон — той, що придуманий людьми і відповідає етичному чи Божому закону. А несправедливий закон — той, що суперечить закону етичному. Якщо скористатися термінологією Фоми Аквінського, несправедливий закон — це закон, не закорінений у вічному й природному законі”[111]. Сучасні закони про гомосексуальність не відповідають “Божому закону”, вони “не закорінені у вічному й природному законі”. За визначенням доктора Кінга, ці закони несправедливі й суперечать етиці. Християни ніколи не приймуть їх, оскільки вони не слугуватимуть об’єднанню суспільства.
Єдиний спосіб, за допомогою якого рух за права гомосексуалістів може змусити суспільство прийняти гомосексуальність як норму життя, — попередня дехристиянізація цього суспільства. І не можна не визнати, що багато вже на цьому шляху зроблено.
Пропаганда насильства
Представники культурної революції, прагнучи зруйнувати суспільство, крім сексуальної революції вдаються до інших методів і прийомів. Одним із таких диявольських методів є впровадження насильства у свідомість людей засобами масової інформації і кіноіндустрії.
Як уже зазначалося, культурна революція у США та Західній Європі почалася значно раніше, ніж в Україні. Тому простежимо, яких “успіхів” досягли її адепти в Америці і в країнах “розвиненої демократії”.
Насильство — одна із найзлободенніших проблем сучасної Америки. Число злочинів в останні сорок років зросло майже втричі. Приблизно 2 млн американців перебувають у тюрмах, 4,5 млн. відпущено на поруки чи під заставу. В 1980 р. у США налічувалося лише 500 тис. в’язнів[112]. У 1999 р. правоохоронні органи США здійснили 14 млн арештів, у тому числі за злочини із застосуванням насильства — 644770; 17 % заарештованих — підлітки, які не досягли 18 років, ще 28 % — юнаки віком 18—24 роки. Триста з кожних 100 тис. підлітків віком від 10 до 17 років заарештовувалися за вбивства, зґвалтування, розбій тощо[113].
Тривалий час причини насильства вбачали у бідності, наркотиках, алкоголі, послабленому контролі за зброєю чи в недоліках системи освіти і сімейного виховання. Проте вже в 60-х роках постало питання: чи не є масова культура, передусім продукція Голлівуду, джерелом, яке стимулює зростання злочинності.
Цю точку зору поділяє і політичний істеблішмент. Такого постійного тиску з боку конгресменів, як в останні десять років, Голлівуд не зазнавав уже давно. На питаннях про роль сексу і насильства в кіно, послідовній критиці кіноіндустрії зробили собі ім’я такі відомі політики, як Джо Ліберман, Боб Доул, Джон Маккейн, Вільям Беннет, Сем Броунбек. їхні позиції щодо проблем абортів, суспільної безпеки і оподаткування викликають інтерес, але широку публіку конгресмени більше вразили, критикуючи Голлівуд за пропаганду насильства й розтління молоді.
Розмову про збитки, заподіяні моральному здоров’ю молоді так званою масовою культурою, підхопили й досить ліберальні політичні лідери, особливо після трагедій в американських школах, коли діти розстрілювали своїх друзів і учителів із зброї, знайденої вдома. Послідовно боровся з індустрією розваг і президент Б. Клінтон. Він запровадив досить жорстку систему рейтингів на телебаченні та обмеження на демонстрацію відвертих сцен сексу й насильства.
Навесні 1999 р. після трагічного інциденту в одній із шкіл в Колумбії Клінтон доручив Федеральній торговій комісії (ФТК) і Міністерству юстиції провести дослідження, щоб з’ясувати, чи пропонує індустрія розваг продукцію, що містить елементи насильства. Перш ніж приступити до виконання завдання, глава ФТК Роберт Пітофскі зробив заяву, в якій стверджував, що він упевнений у провині індустрії розваг і що, “знижуючи сприйняття молоддю наслідків насильства, роблячи насильство звичним, буденним і показуючи його ефективність”, представники індустрії розваг збільшують імовірність скоєння злочинів у повсякденному житті. Визнаючи, що фільми, відеогра й пісенна лірика не єдині чинники створення культу насильства серед молоді, керівник ФТК у своїй доповіді стверджував, що “багато досліджень указують на зв’язок між змістом розважальної продукції і поведінкою людей”[114]. Доповідь ФТК викликала значний резонанс у мас-медіа, а керівник сенатського комітету з торгівлі Джон Маккейн пообіцяв запросити на сенатські слухання глав найбільших кіностудій Америки. На перше слухання вони не з’явилися, а на другому пообіцяли виправити ситуацію протягом шести місяців. У подальшому цю тему ефективно експлуатував Джо Ліберман під час президентської кампанії 2000 р., підготувавши законопроект про відповідальний маркетинг, в якому передбачалося, що ФТК матиме спеціальні повноваження карати компанії, якщо вони продаватимуть продукцію з елементами насильства. Проте цей законопроект не дістав підтримки в Конгресі.
112
William J. Bennet. Index of Leading Cultural Indicators. New York. Broadway Boob. — 2000. — P. 27.
113
Federal Bureau of Investigation (Annual). Crime in the United States. U.S. Department of Justice. Wash. — 1999.
114
Pitofsky R. The Influence of Violent Entertainment Material on Kids: What is to be Done? — «Hollywood Reporter». — 1999.