Наведу приклад. Під час створення держави Ізраїль у 1948 р. її засновники доклали значних зусиль для відродження давньоєврейської мови. По суті, вони штучно воскресили мертву мову. Ці зусилля були недаремними. Всі емігранти зобов’язані були оволодіти цією мовою, і в процесі її вивчення відбулося інтенсивне нейролінгвістичне програмування в національному дусі.
Отже, нам в Україні слід повернутися до джерел і багатства української мови як основи відродження національного достоїнства. Українська нація переживає свою молодість, але трапляється, що вмирають і молодими. І щоб не загинути у третьому тисячолітті, потрібна, по-перше, влада, яка піклуватиметься про корінну націю, і, по-друге, ця влада повинна бути настільки розумною і освіченою, щоб могла усвідомити значення для нації, її здоров’я таких витончених інструментів, як мова, менталітет, національна духовність.
Знищенням нації, народності є також знищення їх книгодрукування, бібліотек, шкіл і осередків культури. Це можна робити багатьма легальними способами, нібито з етичних міркувань чи для наповнення державного бюджету, здійснення “демократичних реформ” тощо.
Отже, народовбивство, без сумніву, існувало й існує сьогодні, хоча б і у вигляді завершального етапу знищення народу, який давно потрапив у лабета демонічної цивілізації і був оглушений і паралізований. Народовбивство — злочин проти людства, проти історії, і, в, решті-решт, проти прогресу.
У наш час народовбивство несе іудеофарисейська (демонічна) цивілізація. Пряма військова агресія останніх років (Югославія, Ірак) змінюється новими технологіями нищення націй.
Процес неоколонізацїї України триває. Країна вимирає, — за 12 років її населення скоротилося майже на 5 мли осіб. Руйнується армія, понад 80 % українців отримують заробітну плату меншу від прожиткового мінімуму, 7 мли українців змушені шукати роботу за кордоном.
Сьогодні ми є свідками безпрецедентних задумів і викликів, і нам не можна відмовчуватись і прикриватися банальностями. Виклик, кинутий і українському народу, — не банальність, він зачіпає основи його існування.
Ще зовсім недавно ми думали, що демонічна цивілізація бореться з тоталітарним комунізмом і з його зникненням ми житимемо у злагоді й гармонії. Тепер стає зрозуміло, що метою цієї боротьби було не повалення режиму, а здобуття влади над народом України, над світом.
“Цивілізатори” задумали не просто фізично захопити Україну, а зруйнувати сам національний етнос — духовно-психологічну структуру, вироблену впродовж тисячоліть.
Православ’я сильне своїми живильними язичницькими соками. Так формувалась українська людина: природність, натуральність, живий прагматизм слов’янського язичництва та ідеальність, духовність східного християнства, які, поєднуючись, збагачують душу і роблять український характер неповторним.
В Україні побутова культура завжди цінувалася нижче, ніж на Заході, оскільки українець передусім думає про високі матерії, а на комфорт йому не вистачає енергії. Його ментальність задається генетично, тобто успадковується разом з генетичною пам’яттю. Отже, непросто знищити національну духовність, ментальність, тому що свідомість пращурів житиме в майбутніх поколіннях.
Нещодавно Голова Єврокомісії Романо Проді заявив: “Я не бачу, яким чином до Євросоюзу можуть вступити Україна і Білорусь” (“Голос України”, 6 травня 2004, № 82). Але чи потрібно нашій країні вступати до нього? Формування Євросоюзу — це, по суті, формування нового світового порядку, в якому правитиме світовий уряд. І всі розмови про те, що Україну не приймуть до Євросоюзу, є блефом адептів нового світового порядку. Українців продовжуватимуть знищувати і, врешті-решт, приєднають до Євросоюзу, навіть якщо ми цього й не бажатимемо. Нам не потрібні Євросоюз і світовий уряд. Нам треба об’єднуватися зі слов’янськими народами, рідними нам за вірою й менталітетом, і протистояти наступу іудеофарисейської цивілізації, яка прирікає себе і світ на знищення.
Проте давайте згадаємо, якою була наша країна до тих часів, коли її почали терзати спочатку іудеобільшовики, а потім іудеоліберали.
Україна
У дитинстві я частенько просив свою бабусю Іваненко Гапу Степанівну розповісти, як раніше жили люди, якою була Вкраїна, її населення, природа, традиції. І вона, незважаючи на втому, розповідала мені про наш рідний край, про Веркіївку, Бобрик, Кукшин та інші села Чернігівської області. Все це певною мірою сформувало моє бачення рідної країни, яке коротко наводжу нижче.