Менш як за десять хвилин Вулф попив пива, розпитав Сола про сімейні справи і дав мені вказівки, про що говорити з поліцейським. Усе це дуже стомило мене, але водночас зацікавило. Коли ми розплутуємо якусь справу, буває, Вулф підмічає, що я надто «захопився» якимось окремим фактом або клієнтом, і тоді намагається хоча б на хвильку переключити мою увагу на щось інше. Тепер я майже не ображаюсь на нього. Але у чому річ? Нічию версію я не «проковтнув» і не прийняв нічию точку зору; чому ж тоді він відправляє мене товкти воду в ступі з тим поліцейським, а Сола та Оррі притримує для більш важливих справ? Я уп'явся в нього очима, і тут знову задзвонив телефон.
Вулфа просив Фердинанд Поль.
— Я в офісі Кейеса, — сказав він. — Це на розі 47-ї і Медісон. Ви не зможете прийти негайно?
— Звичайно, ні, — образився Вулф.
Він завжди ображався, коли хтось не знав, що він ніколи не виходить з дому у справах і робить це вкрай рідко з якоїсь іншої причини.
— Я працюю виключно вдома. А в чому річ?
— Тут у мене є двоє, з якими, на мою думку, вам слід поговорити. Працівники фірми. Вони можуть довести, що Телботт украв креслення і продав їх Бродайку. Це підтверджує версію вбивства Кейеса Телботтом. З нас п'ятьох найбільша підозра падала на міс Руні і цього типа зі стайні; а ці свідчення напевне знімуть з них підозру.
— Нонсенс. Нічого подібного. Це говорить про те, що її несправедливо звинуватили у крадіжці, а несправедливе звинувачення ображає більше, ніж справедливе. Тепер ви принаймні можете звинуватити Телботта у крадіжці. Я дуже зайнятий. Дякую за дзвінок.
Поль хотів сказати щось іще, але Вулф поклав трубку, ковтнув іще пива і звернувся до мене:
— Арчі, тебе ждуть через двадцять хвилин, а знаючи твою схильність до перевищення швидкості…
За вісім років мене лише один раз оштрафували за перевищення швидкості. Я попрямував до дверей, але обернувся і гірко дорікнув:
— Якщо ви думаєте, що відправляєте мене на прогулянку, то помиляєтесь. Хто останній бачив Кейеса живим? Поліцейський, саме він. А хто скористається з цього, ви? Ні, інспектор Крамер.
Погода була незвично тепла для жовтня, і я б з радістю поїхав до центру міста, якби не гризла думка, що мені накинули цю поїздку. Поставивши машину на 66-й стріт, я завернув за ріг будинку, пройшов один квартал, перетнув Сентрал-Парк-Уест і побачив кінного поліцейського, що погравав вуздечкою.
Я показав йому посвідчення і сказав, що це дуже люб'язно з його боку виділити мені кілька хвилин, незважаючи на зайнятість.
— О, — вигукнув він, — один з наших знаменитих хлопців, чи не так?
— Майже так само знаменитий, як ікринка у банці ікри, — спробував захиститись я.
— О, ви їсте ікру!
— Стривайте, — промимрив я. — Давайте все по порядку. — Я відійшов до ліхтаря, повернувся назад і виголосив — Мене звати Гудвін, я працюю з Неро Вулфом. В управлінні мені сказали, що я можу поставити вам кілька запитань. Буду вдячний, якщо ви погодитесь відповісти.
— А-а, он воно що. Мій приятель з п'ятнадцятої дільниці говорив про вас. Через вас його мало не вигнали.
— В такому разі ви повинні упереджено ставитись до мене. Так само, як і я, але не до вас. Навіть не до вашого коня. До речі, якщо мова зайшла про коней, не пригадуєте, о котрій годині ви бачили Кейеса на коні незадовго до його вбивства?
— О сьомій десять.
— Упродовж однієї-двох хвилин?
— Ні, зовсім не впродовж. Рівно о сьомій десять. Я чергував і повинен був змінитись о восьмій. Як ви зауважили, я по горло зайнятий і не маю часу, отже, я крутився там, чекаючи, коли, немов за розкладом, проскаче Кейес. Мені подобається його кінь — прудкий, світло-каштанової масті.
— Який був на вигляд кінь того ранку, як завжди? Все було у порядку? — Побачивши вираз його обличчя, я поквапливо додав: — Мені справді треба знати, чи то був його кінь?
— Звичайно, його! Ви, на відміну од мене, погано знаєтесь на конях.
— Чому ж? Я непогано розбирався у конях, коли був хлопчиком на фермі в Огайо, та останнім часом я цим не займався. Втім, повернімося до Кейеса, яким він здався вам того ранку — стривоженим, радісним чи іще якимось?
— Він був такий, як завжди.
— Ви розмовляли з ним?
— Ні.
— Як далеко ви були один від одного?
— Двісті сімдесят футів. Я відміряв кроками.
— Вас не обтяжить показати мені те місце? Де їхав Кейес, а де стояли ви?
— Обтяжить, але я мушу виконувати накази начальства.
Якби він був чемнішим, то взяв би коня за повід і йшов зі мною, але він не зробив цього. Натомість він скочив на гнідого і поїхав до парку, а я поплівся за ним слідом; до того ж він нишком підострожив коня, наче запізнювався кудись. Я ніколи не бачив, щоб кінь ішов так швидко. За останніх кілька років я вперше так напружував ноги і відстав не більше ніж на тридцять кроків, коли він зрештою зупинився на вершині невисокого пагорба. Праворуч схил поріс деревами, ліворуч — кущами, а посередині довгою стрічкою звивалася кінська стежка. Вона протяглася перед нашими очима на відстані щонайменше ста ярдів.