Бостон, 21 серп.
Лос-Анджелес, з 27 серп, по 5 вересн.
Медвілл, Пенсільванія, 15 вересн.
Піттсбург, 16 і 17 вересн.
Чікаго, 24–26 вересн.
Філадельфія, 1 жовт.
— Красно дякую, — сказав я і сховав аркуш у кишеню. — Широкі у нього інтереси.
Поль кивнув.
— Мушу визнати, що Телботт спритний торговець, тому і процвітає. Передайте Вулфу, що я зробив усе, як він наказував. Цей аркуш лежав у столі Кейеса. Тож ніхто про нього не знає. У списку вказано, коли Телботт виїздив з міста після першого серпня. Не знаю, навіщо це Вулфові, але хто знає, на кого полює детектив?
Я уважно подивився на нього, намагаючись зрозуміти, чи він насправді такий наївний. Я знав, що Вулф намагався стримувати потяг Поля до телефонних розмов, підкидаючи йому роботу, однак той напрочуд швидко упорався із завданням і був готовий виконати нове. Не маючи можливості переговорити з Вулфом, Поль накинувся на мене:
— Сходіть по сандвічі й каву. На 46-ту стріт, у «Перрінз».
Я так і сів.
— Цікаво, я саме хотів було попросити вас зробити мені таку послугу. Я втомився і зголоднів. Ходімте разом.
— Я не можу.
— Чому?
— Тому що потім я можу не втрапити сюди. Це кімната Кейеса, але Кейес мертвий, тоді як я — співвласник його бізнесу і маю право бути тут! Дорогі намагалась викурити мене звідси. Мені потрібна була певна інформація, а вона наказала персоналу не давати її мені. Вона погрожувала викликати поліцію, щоб витурити мене звідси, але не зробить цього. Їй набридла поліція по саму зав'язку.
Поль похмуро позирав на мене:
— Принесіть солонини і чорної кави без цукру.
Я лише всміхнувся на його слова:
— Отже, ви захопили кабінет. А де ж Дороті?
— В кімнаті у Телботта, далі по коридору.
— Телботт там?
— Ні, сьогодні його не було.
Я зиркнув на годинник — двадцять хвилин на другу — і підвівся.
— Вам принести житнього хліба з гірчицею?
— Ні, краще білого без нічого — без масла.
— Гаразд, але за умови, що ви пообіцяєте не дзвонити панові Вулфу.
Він сказав, що не буде, і попросив два сандвічі і багато кави.
Я вийшов, спустився ліфтом у вестибюль і попрямував до телефону-автомата.
Мені знову відповів Оррі Кейтер, і я запідозрив, що вони з Солом і Вулфом досі грають у карти.
— Я іду, — повідомив я, коли Вулф узяв трубку, — по сандвічі з солониною для себе і Поля, але у мене визрів план. Він пообіцяв не дзвонити вам, поки мене не буде, тож, якщо я не повернусь назад, йому капець. Він засів у кабінеті Кейеса, який вам варто подивитись, і наперекір Дороті має намір залишитись там. Поль там із самого ранку. Що мені робити далі: іти додому чи у кіно?
— Пан Поль обідав?
— Звичайно, ні. Тому він і просив принести сандвічі.
— В такому разі ти повинен принести їх йому.
— Гаразд, — погодився я, — до того ж я можу одержати чайові. Між іншим, той ваш трюк не спрацював. Він одразу знайшов звіт про поїздки Телботта в столі у Кейеса і списав його на аркуш паперу з блокнота боса. Ці дані у мене в кишені.
— Прочитайте мені.
— Ох, які ви нетерпеливі.
Я витяг з кишені папірець і зачитав список міст і дати. Коли ця комедія закінчилась, я спитав:
— Що мені робити після того, як я його нагодую?
— Подзвоніть мені знову після обіду.
Я кинув трубку на важіль.
Сандвічі були чудові. Яловичина була ніжна, а хліб — хрусткий. Я купив півлітра молока і розтягував насолоду. Чергуючи їжу з діловими розмовами, я помилився. Мені не слід було нічого говорити Полю, бо що більше я його бачив, то дужче він мені не подобався, але я втратив пильність і бовкнув, що, за моїми даними, ніхто не нападав на телефоністку і офіціанта з готелю «Черчілль».
Поль схотів негайно подзвонити Вулфу і завити у трубку, і, щоб зупинити його, мені довелося сказати, що на Вулфа працюють й інші люди, а я не знаю, кого чи що вони розкручують.
Я хотів було подзвонити, коли увійшли Дороті Кейес і Віктор Телботт. Я підвівся, Поль і далі сидів.
— Привіт, — бадьоро вигукнув я. — Весело у вас тут.
Ніхто з них навіть не кивнув головою у відповідь.
Дороті впала у крісло біля стіни і з погордою подивилася на Поля. Телботт попрямував до столу чорного дерева і звернувся до Поля:
— Ви чудово знаєте, що у вас немає ніякого права ритися серед речей і давати накази персоналу. У вас тут ні на що немає ніяких прав. Я даю вам одну хвилину, щоб забратися звідси геть.
— Ви даєте мені? — огидно скривившись, просичав Поль. — Ви, найманий службовець, якого скоро тут не буде, а я співвласник, і ви ще кажете, що даєте мені одну хвилину!? Я намагаюсь давати вказівки персоналу? Я даю їм шанс сказати правду, і двоє із них вже виклали цю правду в адвоката. Бродайка під присягою обвинуватили в отриманні крадених речей, і його заарештовано.