— Чи є поблизу міс Кейес?
— Так, вона тут сидить. Що їй передати?
— Скажіть, що її хоче бачити пан Дональдсон.
Я так і сказав їй і вперше побачив на обличчі Дороті безсумнівно людський вираз. При імені Дональдсона жінка навіть не пробувала повести бровою. Вона напружилась усім тілом і зблідла. Дороті могла бути або не бути таким боягузом, яким вважала мене, — я тут не суддя, бо ніколи не бачив і не чув про Дональдсона, — але вона, безперечно, була налякана.
Мені набридло чекати, і я повторив:
— Вас хоче бачити пан Дональдсон.
— Я… — Вона облизала губи, проковтнула слину, а тоді підвелася і сказала вже не так лагідно: — Передайте, щоб його провели до кабінету пана Телботта, — і вийшла.
Я передав її розпорядження, попросив, щоб телефон перемкнули на міську мережу, і набрав номер. Я глянув на годинника — п'ять хвилин на четверту. Почувши у трубці голос Оррі, я цілу секунду не міг вичавити з себе й слова.
— Це Арчі, — врешті мовив я. — Мені потрібен Сол.
— Сол? Його нема. Він давно пішов.
— Я думав, ви й досі граєте. Тоді Вулф.
— Арчі, слухаю, — почувся Вулфів голос.
— Я в кабінеті у Кейеса за його столом. Зараз я тут сам. Вони хапають наших клієнтів. Бродайка взяли за приховування крадених креслень, які він купив у Телботта. Поля забрали за порушення спокою, а Телботта — за напад і образу дією. Я вже не кажу про те, що міс Кейес щойно мало не знепритомніла від страху.
— Про що це ти? Що сталося?
Я усе розповів; а що він тільки сидів, а Оррі відповідав за нього по телефону, то я нічого не пропустив. Довівши свою розповідь до кінця, я припустив, що було б непогано довідатись, чому при імені Дональдсона молоді жінки бліднуть.
— Не думаю, що це потрібно, — сказав Вулф, — якщо тільки він не кравець. Перевір, чи він, бува, не кравець, тільки обережно, не розкривай себе. Якщо він кравець, довідайся, де він мешкає. Потім розшукай міс Руні. Спробуй увійти до неї в довіру. Розв'яжи їй язика.
— А про що я маю?.. Хоча ні, це я знаю, а що ви від неї хочете?
— Не знаю. Будь-що. Прокляття! Ти й сам бачиш, яка це справа; лишається тільки метод спроб і помилок.
Краєм ока я помітив якийсь рух біля дверей. Хтось увійшов і попрямував до мене.
— О'кей, — сказав я Вулфу. — Важко сказати, де вона зараз, але я знайду її, якщо навіть витрачу на це цілий день.
Я повісив трубку і привітався з гостею:
— Хелло, міс Руні, часом не мене шукаєте?
Енні Руні, хоча й убрана у симпатичну вовняну сукню, схоже, не була задоволена ні собою, ні оточуючими її людьми. Не вірилося, що таке рум'яне обличчя може мати такий кислий вираз.
— Як побачитись із заарештованими? — запитала вона.
— Це залежить від обставин, — мовив я. — Не дивіться на мене так; не я заарештовував його. Кого ви хочете бачити, Бродайка?
— Ні. — Вона впала на стільця, наче їй терміново знадобилась опора. — Уейна Саффорда.
— За що його заарештовано?
— Не знаю. Я подзвонила Люсі, моїй кращій подрузі, і вона сказала, що чула, нібито Вік Телботт продав ті креслення Бродайкові, тож я і прийшла вияснити, що тут коїться. Коли ж дізналась, що Телботта і Поля заарештовано, то зателефонувала Уейну, але якийсь чоловік сказав мені, що Уейна забрала поліція.
— За що?
— Він не знав. Тому я подзвонила до вашої контори, а там мені сказали, що ви тут. Як мені побачитись із ним?
— Гадаю, ніяк.
— Але мені конче потрібно!
Я похитав головою:
— Так гадаєте ви і я, але не фараони. Ми не знаємо, чому його забрали до поліції. Якщо вони хочуть поспитати його про загнаних коней, тоді він вийде через годину. Але якщо його впіймали на гачка, тільки Бог знає, що буде далі. Ви ж не адвокат і не родичка.
Вона поглянула на мене зовсім кисло. Потім встала, обійшла стіл й, піднявши трубку, попросила телефоністку:
— Хелен, це Одрі. З'єднай мене, будь ласка… А втім, не треба.
Вона поклала трубку, присіла на ріжок стола і знову уп'ялася в мене неприязними очима.
— Це все через мене.
— Що саме?
— Усі ці неприємності. Куди не поткнуся — скрізь самі неприємності.
— Авжеж, такий світ. Де б хто не був — скрізь є неприємності. Ви впадаєте в крайність. Вчора боялися, що вам припишуть убивство, хоча ніхто навіть не натякав на це. Може, й тепер помиляєтесь.
— Ні, не помиляюсь, — похмуро мовила вона. — Почалося з того, що мене звинуватили у викраденні креслень. Вони не повинні були робити цього, але, як ви бачили, зробили. Тепер, коли розкрилося, що я тут ні при чому, що вони роблять? Заарештовують Уейна за вбивство. Потім…
— Я гадав, що ви не знаєте причини його арешту.