— Не знаю. Але зважте самі: він був зі мною, адже так? — Вона ковзнула зі столу і розпрямилася. — Я думаю, ні, я певна, мені треба побачитись із Дороті Кейес.
— У неї зараз відвідувач.
— Знаю, але він, можливо, уже пішов.
— Його звати Дональдсон, і мене цікавить, хто він такий. Я підозрюю, що міс Кейес починає власне невеличке розслідування. Ви часом не знаєте, чи не детектив цей Дональдсон?
— Ні, не детектив. Він адвокат і приятель пана Кейеса. Я часто бачила його тут. Ви…
Вона не договорила, бо до кімнати увійшов чоловік і рушив до нас. Цю людину я знаю вже багато років.
— Ми зайняті, — різко промовив я.
Мені слід було мати більше здорового глузду і давно покинути спроби обманути сержанта Перлі Стеббінса з відділу розслідування вбивств, оскільки це завжди окошувалося на мені.
— Отже, і ви тут, — відзначив сержант.
— Так… Міс Руні, познайомтесь із сержантом…
— Ми вже зустрічались раніше.
— Так, зустрічались, — погодився Перлі. — А я вас шукаю, міс Руні.
— О Боже, знову ті самі запитання?
— Ті самі. Невеличка перевірка. Пригадуєте, у підписаних вами свідченнях зазначено, що у вівторок вранці ви із Саффордом були у приміщенні школи кінної їзди з п'яти годин сорока хвилин до семи тридцяти і нікуди не виходили?
— Звичайно, пригадую.
— Ви не хочете змінити свої свідчення?
— Чому я повинна їх змінювати? Звісно, ні.
— У такому разі як ви поясните, що вас бачили в парку на коні в означений час, а Саффорд їхав поруч із вами на іншому коні, в чому він зізнався?
— Полічіть до десяти, — випалив я, — перш ніж відповідати, чи краще до сот…
— Замовкніть, — гаркнув Перлі. — Як ви це поясните, міс Руні?
Одрі плигнула зі столу, щоб глянути в лице детективові.
— Можливо, — припустила вона, — хтось недобачає. Хто сказав, що бачив нас?
— О'кей. — Перлі витягнув з кишені аркуш напер розгорнув його і глянув на мене — Ми дуже уважні до таких маленьких деталей, а надто коли твій відгодований бос суне свій ніс у наші справи. — Він показав аркуш так, щоб Одрі могла бачити, що там написано. — Це ордер на ваш арешт. Ваш приятель Саффорд захотів прочитати свій від А до Я. А ви?
Вона пропустила повз вуха його шляхетну пропозицію.
— Що це означає? — запитала вона.
— Це означає, що ви поїдете зі мною до центру міста.
— Це також означає… — почав було я.
— Замовкніть. — Перлі ступив до жінки і хотів узяти її за лікоть, але не встиг, бо вона побігла. Він кинувся слідом й у дверях майже наздогнав її. Очевидно, вона подумала, що знайшла спосіб побачитись з Уейном. Я похитав головою без усякої причини, підняв трубку телефону, вийшов на міську лінію і набрав номер.
В трубці почувся голос Вулфа.
— А де Оррі? — запитав я. — Дрімає на моєму ліжку?
— Де ти зараз? — поцікавився Вулф.
— Досі в офісі у Кейеса. Забрали ще двох.
— Що «двох»? Куди?
— Двох клієнтів до буцегарні. Ми дуже…
— Кого і чому?
— Уейна Саффорда і Одрі Руні, — Я розповів йому, що трапилось, не пояснюючи, що Одрі ввійшла до кімнати ще до того, як ми закінчили нашу попередню розмову. Потім я додав: — Отже, чотирьох з п'яти вилучено і Телботта також. Ми стоїмо перед дилемою. У нас залишається тільки Дороті Кейес… Мене не здивує, якщо вона теж кудись дінеться, судячи з виразу її обличчя, коли вона почула, хто такий… Зачекайте хвилинку.
Я не встиг договорити, бо до кімнати увійшла Дороті Кейес.
— Я передзвоню, — мовив я у трубку і встав зі стільця.
Дороті підійшла до мене. У неї тепер був більш людяний вигляд: де й поділась її зверхність; у неї було землисто-сіре обличчя, а в очах вгадувалася тривога.
— Пан Дональдсон уже пішов? — запитав я.
— Так.
— Нещасливий сьогодні день. Ось і міс Руні з Саффордом забрали. Поліція думає, що вони не все розказала про події того вівторка. Я саме розповідав про це панові Вулфу, коли ви увійшли…
— Я хочу бачити його, — сказала Дороті.
— Отак зразу це неможливо. Ви можете помчати туди на таксі, але можете й почекати, поки я заберу свою машину, що стоїть на 66-й стріт. До того ж після четвертої він піклується орхідеями і не зможе прийняти вас до шостої, навіть якщо ви єдина його клієнтка, що залишилась на волі.
— Але ж справа нагальна!
— Не для нього, в усякому разі, до шостої години. А втім, ви можете розказати мені; мене він допускає до оранжереї. Ну то як?
— Ні.
— В такому разі я піду по машину?
— Так.
Я вийшов.
О шостій годині три хвилини Вулф спустився до нас з оранжереї. Дорогою Дороті дала зрозуміти, що їй нічого більше сказати мені. Коли Вулф увійшов і, привітавшись із нею, вмостився у кріслі за столом, вона насамперед попросила: