Вулф кивнув: «Якщо у вас таке надійне алібі, чому ви все-таки вирішили прийти сюди?»
— Подумати тільки, телефоністка і офіціант! — саркастично чмихнув Поль.
— Порядні, чесні люди, Ферді, — відрізав Телботт, а годі знову мовив до Вулфа: — Я не вирішував.
— Ні? Може, вас взагалі тут немає?
— Чому ж, я тут, але не для того, щоб приєднатись до вашої компанії. Я прийшов, щоб приєднатись до міс Кейес. Я не вважаю себе надто докучливим. Що стосується решти присутніх, за винятком, можливо, Бродайка.
У двері знову подзвонили, і я хутко підхопився з крісла і вибіг у передпокій, вчасно перехопивши Фріца, а тоді припав до вічка, перевіряючи, бажаний чи небажаний гість завітав до нас. Роздивившись людину, що стояла по той бік дверей, я накинув ланцюжка і, відхиливши вузьку шпарину, мовив:
— Я не хочу застудитись.
— Я теж, — пролунав грубий голос у відповідь. — Зніміть ланцюжка.
— Містер Вулф зайнятий, — чемно сказав я. — Можу я бути вам корисний?
— Ні, не можете. Ви ніколи не могли і не зможете.
— Тоді зачекайте, піду спитаю.
Я замкнув двері і повернувся до залу, щоб повідомити Вулфа.
— Там до вас прийшов професор, — так я називав інспектора Крамера з відділу розслідування вбивств.
Вулф застогнав і мотнув головою:
— Я буду довго зайнятий і прошу мене не турбувати.
Я знову повернувся до передпокою і з розпачем у голосі мовив у шпарку:
— Шкода, але він виконує домашнє завдання.
— Так, — Крамер не приховував сарказму, — звичайно, зайнятий. Тепер разом з Телботтом у вас сидять усі шестеро. Відчиніть двері.
— Ба! Кого ви хочете вразити? Ви причепили хвости до когось із них, а може, й до всіх, сподіваюсь, не забули й про Телботта, бо він подобається нам. До речі, ви не пам'ятаєте прізвищ телефоністки й офіціанта з готелю «Черчілль»?
— Ім'ям закону відчиніть двері!
— Послухайте, що він каже, — мовив я скептично. — Не на того напав. Час уже знати, що саме закон забороняє вам увійти. Якщо ви готові заарештувати когось, скажіть, хто вам потрібен, і я докладу всіх зусиль, аби він чи вона не накивали п'ятами. Зрештою, у вас немає монополії на цю справу. Вони були у вашому розпорядженні цілий тиждень, а Вулф розмовляє з ними лише близько години, і ви вже загубили спокій. Послухайте, вам буде приємно: він іще не розгадав і розслідування може тривати до півночі. Ми б зберегли час, якби ви назвали прізвища…
— Замовкни, — ревнув Крамер. — Я прийшов із дружніми намірами. Закон не забороняє Вулфу приймати у себе відвідувачів. І той самий закон дозволяє мені бути при цьому.
— Певно, що так, — погодився я, — але як же двері? Ось двері, і згідно з законом…
— Арчі! — загорлав Вулф на всі легені, а потім почулися й інші звуки. Трохи згодом знову: — Арчі!
— Прошу вибачити, — випалив я і, захряснувши двері, метнувся через передпокій.
У кімнаті не було нічого тривожного. Вулф так само сидів за своїм столом. Крісло Телботта було перекинуте. Дороті стояла спиною до Вулфа, її брови піднялися до рекордної висоти. Одрі Руні забилась у куток за великим глобусом і виглядала звідти, приклавши до щік міцно затиснені кулаки. Поль і Бродайк стояли і роздивлялись щось посеред кімнати. З реакції глядачів можна було виснувати, що на підлозі діялося щось жахливе, але там лише двоє чоловіків штурхали один одного. Коли я переступив поріг, Телботт саме зацідив Саффорду правою рукою в шию, а як зачиняв за собою двері, вже Саффорд зрівняв рахунок сильним коротким ударом по нирках супротивника.
— Я багато пропустив? — поцікавився я.
— Зупиніть їх! — звелів Вулф.
Телботт ледь черкнув Саффорда правицею по щоці, а той знову поцілив супротивникові у нирки. Вони справно молотили один одного, забувши, що хазяїн тут Вулф, а він не терпить у себе неподобства, тому я рішуче схопив Телботта за комір і шарпонув з такою силою, що той перелетів через крісло, а потім заступив Саффорду дорогу. Я гадав, що Саффорд змете мене, але він опустив руки.
— З чого усе почалося? — запитав я.
— Він поглузував з міс Руні, — зауважив Бродайк.
— Вижени його звідси! — вигукнув Вулф.
— Кого саме? — поцікавився я, накидаючи одним оком на Саффорда, іншим — на Телботта.
— Телботта!
— Молодець, Вік, — сказала Дороті. — Ти був просто незрівнянний, коли твої очі войовничо виблискували. — Вона взяла голову Телботта в долоні, притягла його обличчя до себе і швидко поцілувала в губи. — Ось тобі!
— Вік повинен залишити нас, — сказав я Дороті. — Ходімте, Телботте, я випущу вас.
Перед тим як піти, Телботт пригорнув Дороті до себе. Я глянув на Саффорда, сподіваючись побачити, що він зробить те саме з Одрі, але той і далі стояв, міцно затиснувши кулаки. Тоді я пропустив Телботта вперед і рушив слідом за ним. У передпокої, поки він одягався, я визирнув у вічко і, пересвідчившись, що за дверима нікого немає, випустив Телботта. Коли він проходив повз мене, я сказав: