Ішли ми швидко. Під ногами шурхотів пісок, перемішаний з потовченими черепашками, подекуди стирчали чубчики очерету, кураю та отруйного молочаю. Стояла задуха. Хмари нависали дедалі нижче, парило дужче й дужче.
Тим часом ми дісталися до величезної смокви; її роздвоєний покручений стовбур потріскався від старості. Один з хлопчаків зупинився. Не скидаючи валізи з плеча, він показав підборіддям на старезне дерево й мовив:
— Багачевої доньки смоква!
Я теж зупинився. Невже на крітській землі кожний камінь, кожне дерево має свою трагічну історію?
— Багачевої доньки? Чому?
— Ще як дід мій був молодий, донька одного багатія покохала парубка, пастуха. Але її батько не хотів його: дівчина плакала, кричала, марніла, та старий стояв на своєму! Аж якось одного вечора обоє закохані зникли. Шукали їх день, два, три, тиждень — як у воду впали! А було літо, вони й засмерділися, пішли люди на сморід та й знайшли їх під цією смоквою — лежали, обнявшись, та так і взялися тлінню. І знайшли їх по смороду! Тьху! Тьху! — сплюнув хлопчак і засміявся.
Нарешті почулися сільські звуки: гавкали собаки, лаялися жінки, півні звістували співом зміну часу. В повітрі запахло виноградними вичавками, що бродили в казанах на ракі.
— Ось вам і село! — вигукнули разом обидва хлопчаки, прискорюючи ходу.
З-за вершини піщаного пагорба показалося маленьке село, скупчене на дні балки. Побілені низенькі будиночки з верандами, приліплені один до одного, скидалися своїми розчиненими вікнами, що зяяли чорнотою, на білі від часу черепи, розкидані поміж камінням.
Підійшов Зорбас.
— Ну, чоловіче, входимо в село, дивись, поводься, як належить,— попередив я стиха.— Щоб нічого такого їм не здалося, Зорбасе! Хай вважають нас за серйозних підприємців — я хазяїн, ти — старший майстер. Крітяни, затям собі, жартів не люблять: кинуть на тебе оком — одразу знайдуть у тобі гандж і таке призвісько приліплять, що не знатимеш куди подітись, тікатимеш світ за очі, мов той пес, якому прив’язали до хвоста бляшанку.
Зорбас затиснув у жмені вуса й задумався.
Скажу я тобі, хазяїне,— нарешті озвався він,— коли тут є якась удовичка — то все буде гаразд, а якщо немає...
І саме в цю хвилину при в’їзді в село з’явилася одягнена в лахміття гладка жебрачка, чорна від сонця, з густими чорними вусами; простягнувши руку, вона підскочила до нас.
— Гей, куме,— гукнула до Зорбаса,— гей, куме, ти маєш душу?
Зорбас зупинився і серйозно відповів:
— Маю.
— Ну, тоді дай мені п’ять драхм!
Зорбас вийняв із пазухи потертого шкіряного гаманця.
— Візьми! — сказав він, і на його блідих устах з’явилась усмішка.
Обернувшись до мене, він кинув:
— Як бачу, тут неймовірна дешевизна — п’ять драхм за душу.
Сільські собаки кинулись на нас, жінки понахилялися з галерей, дітлашня свистіла, гавкала, гула, мов клаксони, нам услід, або, забігаючи наперед, витріщалася на нас великими здивованими очима.
Нарешті ми дісталися сільської площі: дві височенні тополі з вузлуватими стовбурами, під ними стільчики, а навпроти — споруда з широким облупленим написом: «Кав’ярня — м’ясна лавка «Цнота».
— Чого смієшся, хазяїне? — запитав Зорбас.
Та я не встиг відповісти: з дверей «кав’ярні — м’ясної лавки» вивалилося п’ять чи шість чолов’яг; на них були сині шаровари й широкі червоні пояси.
— Ласкаво просимо, куми! — закричали вони.— Заходьте, попробуйте ракі[14], ще тепла-тепла, просто з казана.
Зорбас прицмокнув язиком, обернувся до мене й підморгнув, мовляв: «Що скажеш, хазяїне, вип’ємо по одній?»
Ми випили, і нам аж нутрощі обпекло. Хазяїн закладу, дебелий жвавий старий, приніс нам стільці. Я запитав про квартиру.
— Ідіть до мадам Ортанс,— вигукнув котрийсь чолов’яга.
— Француженка? — здивувався я.
— А чорт її маму знає. Що вже бувала в бувальцях, що вже взяла свого — куди там! Земля під нею горіла. А тепер, як постаріла, то й сіла на мілину, відкрила заїзд.
— Вона й карамельки продає! — вихопився один з хлопчаків.
— І підмальовується, і борошном лице притрушує! — вигукнув другий.— А на шию пов’язує стрічку. І навіть папугу має...
— Удова? — пожвавішав Зорбас.— Удова?
Хазяїн кав’ярні затиснув у жмені густу сиву бороду:
— Скільки отут волосин, куме? Скільки? Так оце стільки чоловіків мала та вдовиця. Уторопав?
— Уторопав,— відповів Зорбас, облизавшись.
— Дивись, куме, бо через неї ще й ти вдівцем станеш! — вигукнув якийсь веселий дід, і всі розреготалися.
Через хвилину хазяїн подав тацю з закускою — ячмінним калачем, козячим сиром та грушами.
— Ану, годі вам, дайте людям спокій! — крикнув він.— Нащо їм якісь там мадами-перемадами? Спатимуть у мене.
— Я візьму їх до себе, Кондоманольосе! — сказав дід.— Дітей я не маю, дім у мене великий, місця достатньо.
— Даруй мені, дядьку Анагностисе! — крикнув хазяїн просто в вухо дідові.— Я перший сказав!
— Ти бери оцього,— мовив дядько Анагностис,— а я візьму старого.
— Якого старого? — гнівно блиснув очима Зорбас.
— Ми хочемо бути разом,— сказав я і виразно глянув на Зорбаса, щоб той не розпалювався.— Ми підемо до мадам Ортанс.
— Ласкаво прошу! Ласкаво прошу!
Під тополями з’явилася маленька, пухкенька жіночка з вигорілим, русявим, як льон, волоссям та з щетинистою бородавкою на підборідді і, розкривши обійми, перевальцем подибуляла до нас кривими ніжками. На шиї в неї була оксамитова стрічка, зів’ялі щоки добре напудрені синюватою пудрою. Грайливий кучерик спадав їй на чоло, і від цього вона скидалася на стару Сару Бернар, коли та грала в «Орличці».
— Раді вас бачити, мадам Ортанс! — відповів я й нахилився поцілувати їй руку, охоплений несподіваним піднесенням.
Життя сяйнуло переді мною, мов казка, мов комедія Шекспіра, скажімо, як «Буря». Ми саме ступили на землю, змоклі до нитки в уявній катастрофі, і ось обстежуємо дивовижні береги й урочисто вітаємо все живе в цьому краї. І оця мадам Ортанс уявляється мені царицею острова, вусатою блискучою самицею тюленя якоїсь особливої породи, що була викинута тисячі років тому на цей піщаний берег, підтоптана, напахчена парфумами й радісна. А за нею безліч голів, залиснілих, волохатих і задоволених — народ Калібан[15] що дивиться на неї із зневагою та погордою.
А Зорбас, переодягнений принц, милується нею, витріщивши очі, милується, мов давньою подругою, старою бригантиною, яка теж десь воювала в далеких морях, перемагала й була переможена, і завдали їй ран — зяяли її люки, потрощилися її щогли, подерлися вітрила — і тепер, уся в рубцях, засмолених пудрою, вона прибилася до цього берега й чекала. Напевне, чекала Зорбаса — вкритого рубцями капітана. І я радий був бачити, як тепло зустрілися двоє акторів серед цих простих театральних декорацій на тлі грубо намальованого крітського краєвиду.
— Два ліжка, мадам Ортанс! — сказав я, вклоняючись старій виконавиці ролі коханої.— Два ліжка без блощиць...
— Блощися не є! Не є! — відповіла вона, глянувши на мене довгим визивним поглядом старої розпусниці.
— Є! Є! — закричали крізь сміх Калібанові роти.
— Не є! Не є! — розсердилась виконавиця головної ролі, тупаючи об камінь пухкенькою ніжкою в грубій синій шкарпетці.
Взута вона була в старі протерті пантофлі з кокетливими шовковими бантиками.
— А, бодай ти луснула, примадонна! — знову зареготав Калібан.
Але мадам Ортанс уже гордовито йшла вперед, прокладаючи нам шлях. Від неї пахло пудрою й дешевим туалетним милом.
Зорбас ішов слідом за нею і їв її очима.
— Ох, ти тільки поглянь,— шепотів він мені, підморгуючи,— крутить задом, безсоромниця, мов та качка! Ич як похитується — хить! хить! Наче вівця з повним жиру курдюком!
Упало кілька великих крапель, небо спохмурніло. Голубі блискавиці шаблюками вдарили в гору. Маленькі дівчатка в білих накидках з козячої вовни поспіхом завертали з пасовища кіз і овець. Жінки, сидячи навпочіпки біля плиток, розпалювали на вечір вогонь.