Зорбас нервово смикав вус і раз по раз жагливо зиркав на верткий зад мадам.
— Гм! — буркнув він, зітхнувши.— Прокляте життя, нема йому, страмнючому, краю!
Заїздик мадам Ортанс виявився низкою старезних кабін колишньої лазні, що тяглися одна за одною. У першій кабіні містилася крамничка, де мадам торгувала карамельками, сигаретами, арабськими фісташками та ладаном. Чотири інші кабіни правили за спальні, позаду них у дворі була кухня, пральня, курник і кролятник. Піщані землі довкола поросли тростиною й арабськими смоквами. І все це разом пахло морем, курячим послідом та застояною сечею. Лише іноді, коли проходила мадам Ортанс, повітря повнилось іншим духом — ніби перед тобою виливали одразу ціле корито перукарського одеколону.
Нам постелили постелі, і ми поснули, як убиті. Не пам’ятаю, що за сон мені снився, але вранці я прокинувся свіжий і радісний, ніби щойно скупався в морі.
Була неділя; наступного дня з сусідніх сіл повинні були посходитись робітники на роботу в шахті, отож я ще мав сьогодні час трохи погуляти й роздивитися, на які береги закинула мене доля. Ще тільки світало, як я вискочив надвір, перетнув сади, пройшовся туди й сюди берегом, на ходу знайомлячись із водою, землею й повітрям цього краю, нарвав духмяних трав, і мої долоні запахли чебрецем, шавлією та м’ятою.
Піднявшись на узвишшя, я оглянувся довкола. Суворий, скупий краєвид: брили залізняку, вкриті пилюгою дерева, білий вапняковий грунт, який, здається, не вдовбеш і кайлом, і раптом погляд натикається на ніжну жовту квітку крину, що стирчить на вкритій панциром землі, яскріючи на сонці. Далеко на півдні під першими променями сонця непорочно багряніє низенький піщаний острівець.
Трохи далі вглиб від затоки видніють оливкові й рожкові дерева, смокви, тягнуться невеликі виноградники; в затишних видолинках між двох пагорбів — цитрини й мушмула, а ближче до берега — баштани.
Довго я милувався з узвишшя м’якими вигинами землі: смуги залізняку межувалися із смугами темно-зелених рожкових дерев та срібнолистих олив, неначе перед тобою хвилясто простилалася тигряча шкура. А далі на південь мерехтіло ще й досі гнівне море; безкрає й пустельне, воно сягало Берберії[16]; Воно ревіло, кидалося на Кріт і вгризалося в нього.
Цей крітський краєвид, як мені здалося, скидався на гарну прозу — добре збиту, позбавлену зайвих прикрас, небагатослівну, сильну і стриману. Така проза виражає зміст найпростішими засобами, вона не заграє, не вдається ні до хитрих прийомів, ні до риторики, вона промовляє до читача з непоказною мужністю. Але серед суворих ліній цього крітського краєвиду несподівано помічаєш чуттєвість і лагідність — у затишних низовинах пахнуть лимони й помаранчі, а там, далі, безмежне море дихає невичерпною поезією.
— Кріт,— шепотів я,— Кріт...
І серце моє тріпотіло.
Спустившись із пагорба, я пішов берегом. Із села випурхнули, весело щебечучи, дівчата в сніжнобілих фартушках та жовтих чобітках; притримуючи спідниці, вони попрямували на утреню до монастиря, що стояв над берегом.
Я зупинився. Сміх урвався, як тільки дівчата помітили мене. Їхні обличчя перед чужим чоловіком стали замкнутими й сердитими, тіла напружились, пальці нервово вчепилися на грудях у щільно застебнуті киптарики.
Їхня прадавня кров пригадувала старовину й жахалася: на всі ці крітські береги, що дивляться в бік Берберії, віками нападали пірати, забирали овець, жінок, дітей, в’язали їх своїми червоними поясами, вкидали у трюми і, піднявши якір, везли продавати як не в Алжір, то в Александрію чи Бейрут. Багато віків цей берег відлунював плачем, укривався жіночими косами. Я дивився, як похмуро наближалися до мене дівчата, притиснувшись одна до одної, немовби хотіли створити непереборну перепону і вчинити відчайдушний опір. Злагоджені рухи, вироблені в минулі віки, сьогодні безпричинно ожили, скоряючись велінню крові.
Та коли дівчата проходили біля мене, я злегка відступив убік і усміхнувся. І раптом вони мовби враз усвідомили, що небезпека вже давно, багато віків тому минула. Здавалося, дівчата несподівано прокинулись і, опинившись у сучасній безпечній епосі, всі разом привіталися до мене дзвінкими голосами, їхні обличчя проясніли, і зімкнутий стрій розпався. Тої самої миті вдарили веселі, грайливі дзвони далекого монастиря, повнячи простір благовістом.
Сонце вже підбилося височенько, небо було ясне й глибоке. Я продерся поміж скелями, вмостився, мов чайка, в якійсь ніші і, щасливий, задивився на море. Я відчув, що тіло моє стало дужим, свіжим, слухняним, а моя думка, стежачи за хвилею, стає й сама хвилею, лагідно скоряючись грайливому ритму моря.
Та помалу-малу серце моє пойняла тривога, десь із глибин залунали в мені похмурі голоси. Я знав, хто це волає: як тільки я хоч на хвилину залишаюся на самоті, він реве в мені, роздратований непогамованими бажаннями, палкими, далекосяжними сподіваннями, і чекає від мене порятунку.
Я швидко розкрив книжечку Данте, мого вірного супутника, аби не чути, аби відігнати страшного, смутного й могутнього демона, що живе в мені. Я перегортав сторінки, читав то тут, то там якийсь рядок, якусь терцину, пригадував усю пісню, і з вогненних сторінок підводилися з криком грішники, трохи далі великі зранені душі намагалися видертись на височенну гору, а ще вище над смарагдовими галявинами линули блаженні душі, мов ясносяйні світляки. Я походжав угору й униз триповерховою страшною будівлею Долі, спокійно розгулював у Пеклі, в Чистилищі і в Раю, немов ця будівля була моїм власним домом. Я страждав, сподівався й радів, пропливаючи над прекрасними віршами.
Закривши книжечку, я задивився в морську далечінь. Чайка припала животом до хвилі, всім тілом розкошуючи від прохолоди. Берегом ішов засмаглий босоногий хлопець і співав пісні про кохання; в них звучав біль, голос хлопця зривався від пристрасті.
Так само співали безліч років вірші Данте в Італії. І як любовна пісня готує хлопців до кохання, так і вогненні вірші цього флорентійця готували італійських юнаків до боротьби за свій народ, за його порятунок. І поволі всі вони, причащаючись до поетової душі, обертали рабство на волю.
Позаду мене почувся сміх. Я вмить скотився з Дантових вершин, озирнувся й побачив Зорбаса: він стояв за мною, і все його обличчя сміялося.
— Що це таке, хазяїне? — вигукнув він.— Уже кілька годин шукаю тебе, а бач де відкопав!
Я незворушно мовчав, тому він крикнув знову:
— Обід минув, курка готова, вона, мабуть, на мозок переварилася, бідолашна! Зрозумів?
— Зрозумів, але я не голодний.
— Не голодний! Та ти ж від самого ранку нічого не їв, а тіло — воно ж душу має, пожалій його. Дай йому їсти, хазяїне, дай йому їсти, бо воно ж наш віслюк, як не нагодуєш його, то він тебе залишить на півдорозі!
Я давно зненавидів отакі тілесні втіхи і, якби було можливо, їв би потайки, немов би робив щось соромітне, але тепер, щоб Зорбас не горланив, я сказав:
— Гаразд, ходімо.
Ми попрямували до села. Години серед скель минули блискавично, мов мить кохання. Я ще відчував на собі гарячий подих великого флорентійця.
— Ти, мабуть, мізкував про шахту? — трохи недовірливо запитав Зорбас.
— А про що ж іще? — відповів я, сміючись.— Завтра починаємо роботу, треба зробити деякі розрахунки.
Зорбас поглянув на мене скоса й нічого не сказав. Я зрозумів, що він мене перевіряє і ще не знає, вірити мені чи не вірити.
— І до чого ж ти дійшов? — обережно почав він промацувати мене.
— До того, що через три місяці ми повинні давати десять тонн бурого вугілля в день, щоб перекрити видатки.
Зорбас поглянув на мене знову, але вже якось занепокоєно, і невдовзі мовив:
— Але чому робити розрахунки ти пішов до моря? Даруй мені, хазяїне, що я тебе розпитую, мене це дивує. Я коли доводиться мати справу з цифрами, ладен забитися в якусь нору в землі, осліпнути, аби не бачити їх. А як підведу очі й побачу море, чи дерево, чи жінку, хай навіть стару, то всі розрахунки летять під три чорти! Летять, мов на крилах, проклятущі, летять і щезають!