Старий засміявся й наколов виделкою шматочок кабанячого яєчка.
— Царська страва! — мовив він.— Ану, розкрий рота.
Я розкрив рота, і старий уклав у нього шматочок. Потім знову наповнив келихи, ми випили за здоров’я його онука, і дідові очі заблищали.
— А ким би ти хотів бачити свого онука, дядьку Анагностисе? запитав я.— Скажи нам, щоб і ми йому того побажали.
— Та чого я можу бажати, дитино моя? Аби тільки пішов праведним шляхом. Щоб виріс доброю людиною, одружився, виростив дітей та онуків, І щоб одне з його дітей було схоже на мене. Щоб старі, побачивши йог казали: «Ти ба як він схожий на покійного Анагностиса прости господи його душу, добрий був чоловік».
— Анезіньо,— гукнув він до дружини, не обертаючись,— Анезіньо, налий-но в дзбан ще вина!
Цієї миті хвіртка невеличкого загінчика з хряском відчинилась — у двір, пронизливо кувікаючи, влетів очманілий від болю кабанчик і забігав туди й сюди перед трьома чоловіками, що за приємною бесідою смакували його яєчками.
— Болить йому, бідолашному...— співчутливо сказав Зорбас.
— Болить, ще б пак! — озвався старий крітянин і засміявся.— Якби з тобою зробили те саме, то хіба б тобі любий мій, не боліло?
Зорбас постукав по дереву.
— Щоб тобі заціпило, глушман такий! — пробурмотів він злякано.
Кабанчик бігав по двору, люто зиркаючи на нас.
— Бодай я провалився, коли він не розуміє, що ми їмо! — знову озвався старий Анагностис, якого вже розібрало винце.
Та ми спокійно їли, задоволені, мов канібали, смачну страву і крізь сріблясте листя споглядали море, що тепер, у світлі призахідного сонця, стало рожевим.
Коли пізнього вечора ми покинули дім старости, Зорбас теж захмелів, язик у нього розв’язався і він почав:
— Про що ми позавчора говорили, хазяїне? Що ти, так би мовити, просвітиш народ, відкриєш йому, як то кажуть, очі! Так ось, прошу, відкрий-но очі дядькові Анагностису! Бачив, як його жінка стояла перед ним на задніх лапках і чекала наказів? Ну то нехай спробує твоя милість утовкмачити йому, що жінка має однакові права з чоловіком, і що їсти шматок м’яса живісінького поросяти, яке кувікає перед тобою, жорстоко, і що велике безглуздя вмирати з голоду й утішатися тим, що господь милостивий! Яку користь матиме темний дядько Анагностис від отих твоїх просвітницьких теревенів? Ти тільки надокучиш йому. А яку користь матиме пані старостиха? Почнуться сварки, а захоче стати півнем, зчепляться обоє в бійці — тільки Пір’я летітиме... Дай людям спокій, хазяїне, не відкривай їм очей, бо як відкриєш, що вони побачать? Власну нікчемність! То залиш їм очі закритими, хай собі снять свої сни!
Він помовчав хвилину, задумано почухав потилицю й додав:
— Хіба що... хіба що...
— Ну? Кажи вже!
— Хіба що, коли їм відкриються очі, ти зможеш показати їм кращий світ... Зможеш?
Я не відав. Я добре знав, що має стати руїною, але не знав, що постане на ній. «Ніхто цього не може знати напевне,— думав я,— старе відчутне на дотик, затужавіле, ми ним живемо і змагаємося з ним щомиті, воно суще, а майбутнє ще не народилося, воно невідчутне, плинне, воно з тієї самої матерії, з якої снуються мрії, воно — хмара, що її женуть буйні вітри — кохання, уява, талан, бог, воно розпливається, вимальовується, змінює форму... Навіть найбільший пророк може дати людям лише гасло, і що туманніше те гасло, то більший пророк».
Зорбас насмішкувато дивився на мене. Я розсердився і вперто сказав:
— Зможу.
— Зможеш? Тоді розкажи!
— Не варто розказувати, все одно ти не второпаєш.
— Е, тоді ти просто не маєш чого розказувати! — вигукнув Зорбас, похитавши своєю макітрою.— Мене на полові не проведеш, хазяїне, тут ти сплохував. Я так само, неосвічений, як і дядько Анагностис, але не такий дурень, ні! Якщо вже я не второпаю, то як уторопає той простодушний чоловічок і та корова, його дружина? І всі Анагностиси й усі Анезіньо цього світу? Нову темряву побачать, еге ж? То залиш уже їм стару, вони хоч звикли до неї Адже досі їм було добре, хіба ні? Живуть собі, поживають плодяться, ось і онуків дочекалися; господь зробив їх сліпими й глухими, а вони кричать: «Слава тобі, господи!» Їм затишно в цій нікчемності. Тож облиш їх, не мороч їм голови.
Я мовчав. Ми саме проходили мимо саду вдови. Зорбас зупинився, зітхнув, але нічого не сказав. Десь, мабуть, пройшов дощ, бо в повітрі запахло вологою землею. З’явилися перші зірки, ніжно світився жовто-зелений молодик, повнячи небо лагідним сяйвом.
«Цей чолов’яга,— подумав я,— не вивчав високих матерій, але його розум не зійшов на пси. Був чолов’яга на коні й під конем, бачив смаленого вовка, і розум його прояснів, серце стало відкритим і не розгубило природженої зваги. Усі складні, нерозв’язані для нас проблеми він розв’язує одним ударом меча так само, як розв’язував його земляк Александр Македонський. Зорбаса важко збити з пантелику, бо всіма клітинами свого тіла — від голови до п’ят — він зв’язаний із землею. Он африканські дикуни обожнюють змію, бо вона всім своїм тілом дотикається до землі, а тому знає всі її таємниці. Вона пізнає їх і животом, і хвостом, і соромітним тілом, і головою. Вона припадає до землі, зливається з нею, стає одним цілим з Матір’ю. Так само й Зорбас. А ми, освічені, далекі від неї, мов безрозумне птаство на вітрі».
Зірок ставало дедалі більше. Жорстокі, зарозумілі, суворі, вони не мали ані крихти співчуття до людей.
Більше ми не розмовляли. Тільки зі страхом дивилися обидва на небо й спостерігали, як займаються все нові й нові зірки, ніби над світом розростається пожежа.
Нарешті ми дісталися до нашої халабуди. Їсти мені не хотілося, і я всівся на скелі над морем. Зорбас розпалив вогонь, поїв і вже був рушив шукати мене, але передумав, уклався на постіль і заснув.
Море примовкло — ані хвилі, земля теж мовчала, принишкнувши під роз’ярілим зоряним сяйвом. Ані собака не гавкне, ані птах нічний не проквилить — бездонна тиша. Тиша підступна, небезпечна, зіткана з тисяч криків, що народжуються чи то в такій недосяжній далечіні, чи то в такій глибині нашого нутра, що слух не годен доловити їх. Я чув тільки, як стугонить моя кров, пульсуючи в скронях та в жилах на шиї.
«Пісня тигра»,— подумав я і здригнувся.
У Індії, коли западає ніч, із темряви часом лине сумовитий монотонний спів, приглушена первісна мелодія, немов десь протяжно позіхає дикий звір,— пісня тигра. Людське серце повниться тоді невимовним жахом.
І як тільки я згадав про той моторошний спів, мої груди почали поволі повнитися звуками, у мене ніби відкрився слух, тиша обернулася криком, і душа, мовби й сама створена з тієї мелодії, схвильовано стрепенулась і відділилась від тіла, вслухаючись у спів.
Я нахилився, зачерпнув у жменю морської води, змочив чоло та скроні. Це освіжило мене. У глибині мого нутра почувся рик — страшний, навальний, нетерплячий — у мені ричав тигр. І раптом ясно пролунало: «Будда! Будда!»
Я схопився на ноги й швидко рушив берегом, ніби хотів утекти. Вже не вперше, залишаючись на самоті в глибокій тиші ночі, я чую його голос: спочатку тужливий, благальний, неначе голосіння, він поволі переходить у гнівний, різкий і владний. І починає битися в моїх грудях, як дитя, Що шукає виходу з материнського лона.
Була вже, мабуть, північ. Небо заволокли чорні хмари, на руки мені впали великі краплі. Та я не зважав на це; я йшов крізь пекельний жар, і на моїх скронях палахкотіли кучері вогню.
«Настав час,— подумав я, тремтячи,— ти потрапив у зачароване буддійське коло, настав час позбутися того божественного тягара, що ти носиш у собі».
Я майже бігом повернувся до халабуди й засвітив лампу. Зорбас, коли на нього впало світло, закліпав віями розплющив очі, побачив, що я, схилившись над папером пишу, муркнув щось нерозбірливе, різко відвернувся до стіни й знову поринув у сон.
Я писав швидко, без перепочинку,— поспішав. Я вже виносив «Будду» в собі і ось тепер бачив, як з мого нутра снувалася блакитна стрічка, помережена літерами; вона снувалася дуже швидко, й моя рука ледве встигала за нею. Я писав і писав, і це давалося навдивовижу легко й просто: це було наче списування. Цілий світ зринав переді мною, зроджений із співчуття, самозречення й повітря — палац Будди, жінки в гаремі, золота колісниця, три страшні зустрічі: із старцем, із хворим, із мерцем; далі втеча, випробування, звільнення, проповідь порятунку; земля вкривалася жовтими квітами, жебраки й царі вбиралися в жовті ряси, легшало каміння, дерево й тіло. Душі ставали повітрям, ставали духом, а дух був незримим. Пальці мої втомилися, але я не хотів, не міг зупинитися: видіння швидко пролітали і щезли і треба було встигнути описати їх.