Выбрать главу

Розмовляли ми, вважай, на мигах. Він починав розповідати перший, а я, коли вже нічого не міг уторопати, кричав йому: «Стоп!» Тоді він зривався з місця й починав танцювати — показував у танці все, про що хотів мені розповісти. Так само і я. І все те, чого не могли ми розповісти словами, те передавали ногами, руками, животом або дикими вигуками: «Хай-хай! Гоп-ля! У-у-ух!»

Отож росіянин починав перший: як вони захопили гвинтівки, як почалася війна, як вони дісталися до Новоросійська... І коли неможливо було зрозуміти, що він мені каже, я підносив руку й гукав: «Стоп!» Росіянин умить підскакував і пускався в танок. Танцював він як осатанілий, а я стежив за його руками, ногами, грудьми, очима й розумів усе: як вони вдерлися в Новоросійськ, як убивали буржуїв, як трощили магазини, як вдиралися в будинки й хапали буржуйських жінок. А ті, безсоромні, спершу плакали, дряпалися, кусалися, а потім потроху вгамовувались, заплющували очі й німіли від утіхи. Такі-но вони, жінки...

А потім починав я. Та не встигну, було, сказати й кількох слів, як росіянин, мабуть, уже добре захмелілий,— голова вже, певно, не варила, кричить: «Стоп!» А мені цього тільки й треба! Я підхоплююсь, відсуваю набік стільці і столи та й ну витанцьовувати... Е-ех, до чого тільки докотились люди, тьху! Хай йому всячина! Забули про тіло, дали йому оніміти і розмовляють лише словами. Але що ти скажеш словами, що можуть донести слова? Бачив би ти, любий мій, того росіянина, як він їв мене очима від голови до п’ят і як усе розумів! Я розповідав йому в танці і про свої нещастя, і про мандри, і про те, скільки разів одружувався, і чим займався: що був і каменярем, і шахтарем, і мандрівним торговцем, і гончарем, і комітаджі, і музикою, і продавцем смаженого гороху, і ковалем, і контрабандистом; і як мене запроторили до в’язниці, і як я втік, і як прибився до Росії...

А він усе-все розумів, хоч і був добре напідпитку. Говорили мої ноги й руки, говорив чуб і одяг. Навіть складаний ніж, що висів у мене на поясі, і той говорив... А коли я закінчував, росіянин згрібав мене в обійми й цілував, і ми знову наливали горілки в чарки, і плакали й сміялися, міцно обнявшись. А вдосвіта нас рознімали, і ми, чіпляючись ногою за ногу, ішли спати. А під вечір знову сходилися.

Ти смієшся? Не віриш мені, хазяїне? Мабуть, кажеш собі: «І що це він за байки плете, оцей Синдбад Морехід? Щоб ото вести бесіду танцями?» Але я даю голову навідсіч, Що саме так бесідують боги й дияволи!

Та ти, бачу, вже геть сонний. Тендітний ти занадто, не витримуєш. Ну, то ходи спати, а завтра порозмовляємо. Маю я один план, серйозний план, завтра тобі розповім. А я ще викурю сигарету, може, й скупаюся в морі я весь горю, треба загасити пожежу. Добраніч!

Мені не спалося. «Пішло моє життя намарне,— думав я.— Коли б то можна було взяти губку і стерти з пам’яті все, чого начитався, що бачив і чув, та й піти в науку до Зорбаса й розпочати з великої, справжньої абетки! Як же відрізнявся б тоді мій шлях від теперішнього. Я натренував би до досконалості всі свої п’ять чуттів, я навчив би все тіло радіти життю й розуміти його. Навчився б бігати, боротися, плавати, їздити верхи, гребти веслами, водити машину, стріляти з рушниці. Я дав би душі моїй плоть, а плоті — душу, збратав би в собі, нарешті, цих двох одвічних ворогів...»

Сидячи на постелі, я перебирав у пам’яті змарновані роки. Крізь відчинені двері мріла в непевному світлі зірок розпливчаста тінь Зорбаса; він сидів на скелі, мов великий нічний птах, і дивився на море. Я позаздрив йому. «Ось хто дійшов істини,— думав я.— Оце правдивий шлях!»

За інших, первісних і творчих часів, був би Зорбас вождем племені, ішов би попереду й прокладав би сокирою шлях, а може, був би уславленим трубадуром, який мандрував би по рицарських замках, і всі — господарі, слуги, дами — ловили б кожне його слово... А в нашу невдячну епоху блукає він, мов голодний вовк навколо кошар, або ж опускається до того, що стає блазнем у якогось писаки.

Раптом я завважив, що Зорбас підвівся. Він роздягся, кинув одяг на рінь і стрибнув у море. В блідому місячному світлі час від часу я помічав його велику голову — вона то з’являлась над водою, то поринала. Раз по раз він щось вигукував, гавкав, іржав або кукурікав півнем — душа його поверталася в далеке минуле, до тваринного стану, бо в цій пустельній ночі вона була самотня й купалася в морі...

Я й не зчувся, як заснув. А вранці, на світанку, прокинувся від того, що Зорбас, усміхнений і причесаний, тяг мене за ноги.

— Піднімайся, хазяїне,— сказав він,— відкрию тобі свій план. Ти слухаєш?

— Слухаю.

Він усівся по-турецькому на землю й почав мені пояснювати, як збудує канатну дорогу від вершини гори до берега — нею ми спускатимемо дерево для кріплення лав, а рештки можна буде продавати. Ще раніше ми вирішили придбати монастирський сосновий ліс, але перевезення колод коштувало б дорого, а мулів ми ніяк не могли знайти. Отож Зорбас і додумався змайструвати повітряну дорогу з товстим сталевим канатом, стовпами й гаками. На вершині підвішуєш колоду й не встигаєш слова сказати, як вона вже лежить на березі.

— Згода? — спитав Зорбас, скінчивши пояснення.— Підписуєш папір?

— Підписую, Зорбасе, берись за діло.

Він розпалив пічку, поставив джезву, зварив каву, укрив мені ноги ковдрою, щоб я не мерз, і пішов, задоволений собою.

— Сьогодні,— кинув на ходу,— почнемо нову лаву, я знайшов одну жилу — справжній діамант!

Розкривши рукопис «Будди», я й собі поліз у свою власну лаву. Працював цілий день, і що більше працював, то легше мені ставало: я від чогось звільнявся, відчував якесь дивне зворушення — суміш полегкості, гордості й відрази. Але працював захоплено, бо знав, що як тільки закінчу писати, зв’яжу й запечатаю рукопис, то стану вільним.

Я зголоднів, тож з’їв трохи винограду й мигдалю та шматок хліба, чекаючи, поки прийде Зорбас і принесе всі ті блага, які дають людині радість — чистий сміх, цікаву бесіду, смачну їжу.

Він з’явився під вечір, зварив їсти, ми повечеряли, але його думки блукали десь інде. Ставши навколішки, він позабивав у землю палички, натяг на них шнур, підвісив на маленьких гачках сірник і спробував визначити, який нахил повинен мати канат, щоб уся споруда не перетворилась на купу уламків.

— Якщо нахил буде більший, ніж треба,— пояснював він мені,— то все полетить під три чорти, а якщо менший, то все знов-таки полетить під три чорти. Треба знайти нахил віть-у-віть, а для цього, хазяїне, потрібні розум і вино.

— Вина в нас достатньо,— осміхнувся я,— а от розуму?

Зорбас розреготався.

— О, та ти теж не в тім’я битий, хазяїне,— сказав він і ніжно глянув на мене.

Потім присів відпочити, запалив сигарету. Вино вдарило йому в голову, язик розв’язався.

— Якби нам пощастило з канатною дорогою, ми б спустили весь ліс, поставили б тартак, напиляли б дощок, брусів, балок — гроші лопатою б загрібали, а тоді збудували б трищогловий корабель та й пустилися б куди очі бачать, гуляти по світах!

Погляд його спалахнув: перед ним закрутилися далекі міста, жінки, вогні ілюмінацій, велетенські будинки, машини, пароплави.

— Я вже посивів, хазяїне, зуби мої починають хитатися, мені вже не можна марнувати часу. Тобі що! Ти молодий, можеш потерпіти, а я ні. От їй-богу, що старіший, то буйніший! І нехай ніхто мені не каже, що на старість людина вгамовується, що жар її вигасає, і вона тільки й жде смерті, підставляє їй шию та просить: «Зітни-но мені голову, владарко, щоб я потрапив до раю!» Ні, я що старіший, то буйніший. Я не піддаюся, я ладен би й світ проковтнути.

Він підвівся й зняв із цвяха сандур, примовляючи:

— Ходи-но сюди, злий дух! Чого це ти прилип до стіни й мовчиш? Ану ж бо заграй!

Я не міг надивитися, як обережно, як ніжно розгортав Зорбас полотно, що в нього було загорнуто сандур. Здавалося, ніби він обчищає смокву або роздягає жінку.

Поклавши сандур на коліна, Зорбас схилився над ним і пестливо провів рукою по струнах, ніби радився зі своїм другом, яку б мелодію заграти, ніби будив його, благаючи скласти компанію змученій душі, що вже не витримує самотності. А тоді почав награвати якусь пісню, та вона не виходила, й він облишив її, почав іншу, але струни зазвучали різко, немов їм було боляче й вони не бажали грати. Зорбас відкинувся спиною до стіни й витер піт, що раптом рясно вкрив його лоб.