Іноді мелодія буйно весела, і ти аж задихаєшся, бо раптом розумієш, що доля твоя зла і життя твоє безглузде, негідне людини, а іноді мелодія печальна, і ти відчуваєш, як життя твоє минає, тече, мов пісок між пальцями, і нема тобі рятунку.
Душа моя б’ється в грудях, миготить, мов човник у кроснах, і тче, тче ці короткі місяці, які я пробуду на Кріті, і нехай мене бог простить, але мені здається, що я щасливий.
Конфуцій казав: «Одні прагнуть щастя вищого за людину, інші — нижчого, але щастя — саме на зріст людини». І це правда. Тобто, існує стільки видів щастя, стільки людських зростів. Отаке, мій любий учню і вчителю, тепер і в мене є щастя; я весь час міряю його, аби знати, якого я тепер зросту. Адже тобі добре відомо, що зріст людини не залишається незмінним.
А як дивно змінюється залежно від клімату, від тиші, самотності чи товариства душа людини! Люди здаються мені, з цієї моєї самотності, не мурашками, як ти можеш подумати, а чимось зовсім іншим: велетенськими дикими звірами, динозаврами та птеродактилями, що живуть в атмосфері, насиченій вуглекислим газом та густою космогонічною гнилизною. Живуть у якихось незрозумілих, безглуздих і похмурих джунглях. Поняття «вітчизна» і «нація», що їх любиш ти, поняття «надвітчизна» і «людство», якими захоплювався я, набувають однакової цінності під могутнім вітром тління. Ми неначе іграшки, заведені лише на те, щоб вимовити кілька складів, часом навіть не складів нерозбірливих звуків, якихось «а» чи «у», та й зламатися по тому. І навіть найбільші ідеї, досить лише розпороти їх і заглянути всередину, теж не що інше, як ляльки, напхані тирсою, а в ній хитро замасковано банальну пружину.
Ти знаєш добре, що ці жорстокі в своїй відвертості роздуми не годні зацькувати мою душу, більше того, вони необхідні мені як паливо для вогню, що горить у мені. Адже, як каже мій учитель Будда, я бачив. А якщо я бачив і змирявся, підморгуючи незримому, завзятому й дотепному Режисерові, то можу грати відверто, цебто ні на кого й ні на що не зважаючи, свою роль на землі. Бо цю роль визначив мені не тільки Той, хто мене завів, але я й сам із власної волі завів себе. Чому? Тому що я бачив, я брав участь у творінні, в якому граю на сцені Мартопляса Господа.
І ось, кинувши погляд на всесвітню сцену, я бачу, що й ти, аж ген там, у легендарних людських гніздов’ях Кавказу, граєш свою роль, намагаючись урятувати кілька тисяч душ із нашого племені, які потрапили в скруту. Ти Псевдопрометей, але тобі доведеться зазнати справжніх мук від темних сил, з якими ти змагаєшся: від голоду, холоду, хвороб і смерті. А знаючи твій гонор, я певен, що ти пишаєшся численністю й нездоланністю тих темних сил, отож твій замір, хоча й зовсім, вважай, безнадійний, стає ще героїчнішим, а порив твоєї душі сягає трагічної величі.
Очевидно, ти вважаєш, що оце твоє життя щасливе. І якщо ти його вважаєш таким, то таким воно і є. Ти теж вибрав щастя за мірою свого зросту, і тепер, слава богу, ти зростом вищий за мене. Для доброго вчителя нема вищої нагороди, ніж те, що учень переростає його.
Я часто відволікаюся, помиляюся, сходжу на манівці. Моя віра — це мозаїка безвір’я, іноді я готовий заради єдиної миті віддати все своє життя. А ти міцно тримаєш стерно, не відволікаєшся, і навіть у хвилини найвищої втіхи, варті цілого життя, не забуваєш, куди спрямував свій човен.
Чи ти хоч інколи згадуєш той час, коли ми через Італію поверталися до Греції? Пам’ятаєш, то були чорні дні Понту[28], і ми вирішили негайно податися туди. В якомусь маленькому містечку ми поспіхом зійшли з поїзда, бо до прибуття іншого, на який ми мали пересісти; залишалась одна година. Ми зайшли у великий, зарослий буйною зеленню парк біля вокзалу: широколисті дерева, бананові пальми тростини темного металевого кольору, бджоли, що обліпили квітучу гілку — вони смоктали її, і вона аж тремтіла від розкошів.
Ми йшли мовчки, зачаровані красою, мов у сні. Аж раптом на одному із закрутів квітучої алеї з’явилися дві дівчини — вони щось читали на ходу. Не пригадую, гарні вони були чи ні. Пригадую тільки — одна білява, а друга — чорнява, і на обох були легкі літні блузи.
Ми підійшли до них так відважно, як нам уявлялось лише у мріях, і ти сказав, усміхаючись: «Хоч би що ви там читали, ми можемо про це поговорити,— от буде весело!»
Вони читали Горького. І ми почали розмовляти швидко-швидко — адже часу було обмаль — про життя, про бідність, про непокірну душу, про кохання...
Ніколи не забуду тієї радості й гіркоти. Ми були ніби давніми друзями чи навіть коханими цих двох незнайомих дівчат, ми стали ніби відповідальними за їхню душу й тіло і поспішали, бо за кілька хвилин мали розлучатися з ними назавжди. Ми чули подих руїни і смерті.
Прибув поїзд. Від його свистка ми здригнулися, мовби прокинувшись, і подали дівчатам руки. І хіба я можу забути ті міцні безнадійні потиски рук, ті десять пальців, що не хотіли, бідолашні, розлучатися! Одна з дівчат була зовсім бліда, друга усміхалась і тремтіла.
Пам’ятаю, я тоді сказав тобі: «Що значать Греція і обов’язок? Істина тут, ось вона!» А ти відповів: «Нічого не значать Греція і обов’язок, але за це «нічого» віддаймо життя з власної волі!»
Чому я про це пишу тобі? Бо хочу сказати, що все, пережите разом з тобою, я пам’ятаю і нічого, нічого не забув. А ще я хочу знайти нарешті нагоду відкрити тобі листі те, чого ми ніколи не могли виказати один перед одним через нашу звичку — добру чи погану, не знаю,— бути стриманими.
Тепер, коли тебе нема переді мною і ти не бачиш виразу мого обличчя, а я не боюся видатись розкислим і смішним, я кажу, що дуже люблю тебе».
Я закінчив лист. Розмова з другом дала мені розраду. Тепер можна було гукнути Зорбаса. Скулившись під скелею, аби не мокнути на дощі, він ворожив над моделлю канатної дороги.
— Гей, Зорбасе,— крикнув я,— ходімо в село, трохи розімнемося.
— У тебе добрий настрій, хазяїне, але ж дощ. Може б, ти сам пішов?
— Настрій у мене добрий, і я не хотів би його втратити. А коли ми разом, це мені не загрожує. Ходімо.
Він засміявся:
— Приємно чути, що я тобі потрібен. Ходімо!
Він одягнув вовняну крітську накидку з гостроверхим каптуром, яку я йому подарував, і ми вийшли на дорогу, грузнучи в розкислій землі.
А дощ не вгавав. Вітру не було, на вершинах гір лежали хмари, мокре каміння полискувало. Гора з шахтою ледве мріла у млі; справжній людський смуток повивав жіночий профіль гори, що мовби знепритомніла під дощем.
— Людське серце вразливе,— сказав Зорбас,— і не треба з ним сперечатися, коли йде дощ.
Біля одного куща він нахилився, зірвав перші дикі нарциси й довго розглядав їх жадібним поглядом, ніби бачив уперше, потім понюхав, мружачись від задоволення, зітхнув і подав мені.
— Коли б то знати, хазяїне,— мовив він,— про що говорять камені, квіти, дощ! Може, вони кличуть, нас кличуть, а ми не чуємо. Так само, як ото й ми звертаємось до них, а вони нас не чують. Коли відкриються людські вуха, хазяїне? Коли відкриються наші очі, коли вони стануть видющими? Коли розкриються наші обійми, щоб усі ми — і камені, і квіти, і дощ, і люди — обнялися? Що ти скажеш на це, шановний? Що кажуть про це кітапи?[29]
— Пішли б вони під три чорти,— відповів я улюбленою фразою Зорбаса.— Пішли б вони під три чорти! Більше ні на що вони не годяться!
Зорбас схопив мене за руку:
— Я тобі щось скажу, хазяїне, тільки не сердься на мене: поскидай ти всі свої кітапи на купу й підпали. Може, тоді,— а ти ж не дурний, ти добра людина..,— може, тоді й ти дещо зрозумієш!
«Твоя правда, твоя правда! — майнуло в моїй голові.— Але я не можу!»
Зорбас зупинився в задумі й невдовзі сказав:
— Бачиш, дещо мені прояснилося...
— Що саме? Розкажи!
— Ех, якби ж то я був певен! Це мені так здається, що прояснилося... Та коли б почав його розповідати, то воно б розвіялося. Хай іншим разом, як матиму настрій, я тобі розповім у танці.
28
Понт — історична область у південно-східній частині Малої Азії, територія елліністичного Понтійського царства.