Дощ припустив дужче. Ми ввійшли в село. Маленькі дівчатка гнали з паші овець, орачі порозпрягали волів, залишивши недоорані ниви, по вулицях жінки заганяли дітей додому.
Радісне сум’яття принесла в село ця раптова зміна погоди: жінки сердито кричали, проте очі їхні сміялися. На загострених бородах і обвислих вусах чоловіків тремтіли великі краплі, повітря пахло землею, камінням і травою.
Промоклі до рубця, ми вбігли в кав’ярню — м’ясну лавку «Цнота». Людей там було повно; одні грали в карти, інші розмовляли так голосно, ніби перегукувалися з двох сусідніх гірських вершин. У глибині за столиком на дощаному підвищенні засіла сільська старшина: дядько Анагностис у білій сорочці з широкими рукавами, Маврандоніс, мовчазний, поважний,— він курив наргіле, втупившись у підлогу, учитель — сухий, середніх літ чоловік,— спершись на дебелого костура, він з поблажливою посмішкою слухав зарослого здорованя, що оце саме повернувся з Кастро й розповідав про дива великого міста. Хазяїн кав’ярні налігши на шинквас, теж слухав і сміявся, але наглядав і за джезвами, поставленими на жар. Дядько Анагностис, побачивши нас, підвівся й гукнув:
— Ходіть сюди, земляки, Сфакіаноніколіс розповідає нам, що бачив і чув у Кастро... Така потіха, ходіть послухайте.— І, обернувшись до хазяїна, замовив: — Дві ракії, Манолакісе.
Ми посідали. Дикуватий чабан, побачивши чужих людей, знітився й замовк.
— То ти, виходить, і в театрі був, капітане Ніколісе? — запитав учитель у чабана, щоб підбадьорити його.— І як же воно тобі там сподобалося?
Сфакіаноніколіс простяг своє здоровенне ручисько, вхопив кухоль з вином і випив його одним духом. Вино додало йому відваги.
— Та як би це я не був у театрі? — вигукнув він.— Ясно, що був. Я ж ото чую: все Котопулі та Котопулі. Ну, ото якось увечері перехрестився та й кажу собі: таки ж тягне мене туди, от їй-богу, тягне піти й подивитись на неї. Що то воно за проява, що це за ім’я таке — Котопулі!
— І що ж ти побачив, Ніколісе? — запитав дядько Анагностис,— що ти побачив?
— А нічого не побачив, хай йому чорт, нічого! Ото ж наслухався —«театр», «театр»! Дай, думаю, піду подивлюся, розважуся. Та плакали мої грошенята! Така собі кругла кав’ярня, наче тік, повно стільців, люстер і людей. Голова в мене пішла обертом, у очах потемніло, нічого не бачу. «Ну його к бісу,— кажу собі,— ще зурочать мене тут, краще забратися геть!» Аж раптом якась вертихвістка хапає мене за руку. «Куди ти мене тягнеш?» — питаю, а вона тягне мене й тягне, потім обернулась і каже: «Сідай!» Я сів. Попереду й позаду, і по праву руку, і по ліву — скрізь люди. Ну, думаю, попався! Тут же задихнутись можна, дихати нічим! Обертаюся до сусіда: «Звідки ж воно, кумцю, виходитимуть перемадонни?» — питаю. «А он звідти, з середини!» — відповідає той і показує на якусь завісу. Ну, то я теж прикипів очима до тої завіси.
Коли це й справді, теленькає дзвінок, відкривається завіса й виходить оте саме Котопулі. Тільки ж — от бог свідок, не брешу,— не було там ніякого кота! Звичайна жінка. Жінка, та й годі! Почала вона вибрикувати задом, аж поки людям набридло: вони заплескали в долоні, і вона втекла.
Селяни вибухнули реготом. Сфакіаноніколіс засоромився, розсердився й відвернувся до дверей.
— А дощ іде! — сказав він, щоб перемінити тему.
Усі обернулись до дверей. І саме в ту мить — ніби диявол підстроїв — пробігає мимо кав’ярні жінка; спідниця в неї задерлася вище колін, волосся розсипалося по плечах, одяг обліпив її всю й окреслив міцне, гнучке, туге, мов тріпотлива рибина, тіло.
Я підхопився. Що це за бестія? Вона нагадувала кровожерну тигрицю.
Жінка обернулась, кинула блискавичний погляд у кав’ярню, і її розпашіле обличчя проясніло, очі заблищали.
— Пресвята богородице! — прошепотів юнак з пушком на підборідді, він сидів біля самого вікна.
— Будь ти проклята, стерво розбещене! — пробурчав Манолакас, польовий сторож.— Розпалюєш у нас вогонь, а гасити не гасиш.
Юнак, що сидів біля вікна, завів пісню, спочатку тихо, невпевнено, але щодалі голос його міцнішав:
— Замовкни! — проревів Маврандоніс, люто сіпнувши Рукав наргіле.
Юнак притих. До Манолакаса, польового сторожа, нахилився патлатий старий.
— Твій дядько,— тихо сказав він,— знову розлютився Якби вона потрапила йому до рук, то він роздер би її бідолашну, сохрани її господи!
— Е, діду Андрульо,— усміхнувся Манолакас,— бачу, тебе теж тягне до вдовиної спідниці. І не сором тобі? Ти б уже мав думати про спасіння душі.
— Та я ось що кажу: нехай бог дасть їй довгого віку! Ти бачиш, які діти останнім часом народжуються в селі? Не діти — янголята! А як ти гадаєш, чому? Та через удову, хай би вона була здорова! Вона ж усе заворожує: як погасиш світло, то здається, обіймаєш не свою жінку, а вдову. Того й плодяться красиві діти в нашому селі. Точно тобі кажу!
Дід Андрульо хвилину помовчав, а потім пробурмотів:
— Хвала тому, хто її здобуде! Ех, мав би я зараз двадцять років, як Маврандонісів Павліс! Хай би він у мене повчився!
— Та він хоч би де був, а тут з’явиться! — сказав хтось зі сміхом.
Всі глянули на двері. Дощ лив як із відра, вода з шумом текла по бруківці, час від часу блискавка розтинала небо, Зорбас, ще й досі під враженням від удови, обернувся й дав мені знак.
— Дощу вже нема, хазяїне, ходімо!
У дверях з’явився босий розпатланий молодик. Його великі очі нестямно палали; таким малюють на іконах святого Іоанна Хрестителя — з розширеними від голоду й молитов очима.
— Доброго здоров’я, Мімітосе! — загукали звідусіль, сміючись.
Кожне село має свого дурника, а якщо не має, то творить його собі на втіху. Мімітос саме й був сільським дурником.
— Люди! — вигукнув він тремтливим жіночим голосом.— Люди! Вдова Сурмеліна загубила своїх овець. Хто їх знайде, тому п’ять ок вина у віддяку!
— Геть звідси, вишкребку! — знову почувся голос Маврандоніса.— Геть!
Наляканий Мімітос зіщулився в кутку біля дверей.
— Сідай сюди, Мімітосе, випий ракії, зігрійся! — пожалів його дід Анагностис.— Що ж би наше село робило без дурника?
У цей час у дверях з’явився юнак. Обличчя в нього було бліде, щоки, усіяні пушком, аж сині, бляклі. Дихав він важко, по волоссю, що поприлипало до лоба, збігала вода.
— Здоров, Павлісе! — вигукнув Манолакас.— Здоров, брате, ходи до нашої компанії.
Маврандоніс обернувся, глянув на сина й насупився. «І оце мій син? — подумав він.— Оцей недоносок? І в кого тільки він удався? Взяти б його за шкірку та гепнути об землю, щоб і дух випустив!»
Зорбас сидів як на голках. Вдова розпалила його уяву, і тепер йому було тісно в чотирьох стінах.
— Ходімо, хазяїне, ходімо...— раз по раз підганяв він мене,— тут можна задихнутися!
Йому вже здавалося, що хмари розійшлись і виглянуло сонце. Не витримавши, Зорбас запитав у хазяїна кав’ярні якомога байдужіше:
— Хто ця вдова?
— Кобила,— відповів той.
Він приклав пальця до губів, показав очима на Маврандоніса, який знову втупився в підлогу, і додав:
— Кобила! Краще не говорити про неї, не брати гріха на душу.
Маврандоніс підвівся, склав наргіле і сказав:
— Даруйте мені, я маю йти додому. Ходи сюди, Павлісе, нам пора!
Він почекав сина, ступив до дверей, і вони обидва загубились у струменях дощу. Тоді підвівся й Манолакас і пішов услід за ними.
Кондоманольос, хазяїн кав’ярні, одразу всівся на стілець Маврандоніса.
— Бідний Маврандоніс, помре від розпачу,— сказав він тихо, аби не почули за сусідними столами.— У нього в домі велика біда. Учора я чув на власні вуха, як Павліс йому сказав: «Якщо не одружуся з нею, то накладу на себе руки!» А та безсоромниця не хоче Павліса, ще й називає його шмаркачем.
— Ходімо, хазяїне,— знову заскиглив Зорбас, бо що більше він чув про вдову, то дужче розпалювався.