Подекуди заспівали півні — дощ трохи стих.
— Ходімо,— погодився я й підвівся.
Мімітос підхопився зі свого кутка й крадькома подався за нами.
Каміння блищало, двері, мокрі від дощу, почорніли, бабусі, взявши кошики, повиходили збирати слимаків.
Мімітос наздогнав нас, сіпнув мене за рукав і сказав:
— Дай цигарку, хазяїне, хай тобі щастить у коханні.
Я дав йому. Він простяг тонку засмаглу руку:
— Дай мені й вогню!
Я дав йому припалити. Він глибоко затягся, пустив дим носом і примружився, промимривши задоволено:
— Чим я не бей!
— Куди йдеш? — запитав я.
— До вдови в сад. Казала — нагодує мене, якщо оголошу про її овець.
Ми йшли швидко. Крізь розірвані хмари проглянуло сонце. Умите дощем село проясніло, мов усміхнулося.
— Тобі подобається вдова, Мімітосе? — озвався Зорбас.
Мімітос захихотів.
— А чого б це вона мені не подобалась, кумцю? Хіба я не вийшов із помийниці, як усі?
— Із помийниці? — запитав я вражено.— Що ти цим хочеш сказати, Мімітосе?
— Ну, з материнського черева.
Я здригнувся. «Тільки Шекспір,— подумав я,— міг би хвилину найвищого творчого злету знайти отакий безоглядно реалістичний вираз, що повністю розкривав би темну й відразливу таємницю народження».
Я глянув на Мімітоса: очі його були великі, вирлуваті й трохи косили.
— Чим ти займаєшся, Мімітосе?
— Чим займаюся? Живу, як бей! Підіймаюся вранці з’їдаю шматок хліба, потім починається чорна робота, яка де попадеться: ходжу з дорученнями, ношу лайно, збираю кінські кизяки, а ще маю вудку і ловлю рибу. Живу в моєї тітки, у пані Леньо, плакальниці. Мабуть, ви її знаєте, її всі знають. Її навіть фотографували. А як смеркне, повертаюся додому, з’їдаю миску юшки, а то й винця вип’ю, коли є, а коли нема, то й чисту водичку, нап’юся вволю. Живіт у мене тоді стає як бубон. А потім — на добраніч!
— А ти не думаєш одружитися, Мімітосе?
— Одружитися? Що я, з глузду з’їхав? Про що ти кажеш, хлопче? Почепити ярмо на шию? Жінці давай черевики. А де я їх візьму? Ось бачиш, сам ходжу босий.
— Що, й чобіт не маєш?
— Як то не маю! Того року помер тут один, так тітка Леньо зняла з нього. Правда, я взуваю їх тільки на Великдень: іду до церкви попам на втіху. А потім скидаю, вішаю собі на шию й повертаюся додому.
— А що ти любиш, Мімітосе, найбільше в світі?
— Передусім — хліб. Ех, яка то смакота! Щоб гарячий та щоб пшеничний! Та хоч би й ячний! Потім — вино. А вже потім — спати.
— А жінки?
— Тьху! Наїжся, напийся і ходи собі спати, ось що я тобі скажу! А все інше — дурні клопоти!
— А як же вдова?
— Забудь ти про неї, хай іде під три чорти, так буде краще для тебе!
Він тричі сплюнув і перехрестився.
— А грамоту ти знаєш?
— Таке! Коли я був ще малий, відвели мене силою до школи та невдовзі захворів я на тиф і став недоумкуватим. Отак і врятувався!
Тим часом Зорбасові наша розмова набридла, його думка крутилася навколо вдови.
— Хазяїне...— озвався він, узяв мене під руку і звелів Мімітосові: — Ти собі йди вже, ми тут маємо про дещо поговорити.
Притишивши голос, Зорбас схвильовано сказав:
— Ну, хазяїне, отут ти мені попався — не підведи чоловічої статі! Чи бог, чи диявол послав тобі цей шматочок — дарма, зуби ти маєш, то ж не випусти його! Лиш простягни руку й бери! Навіщо Творець приробив нам руки? Щоб ми могли хапати! То ж хапай! Я бачив на своєму віку багато жінок, але перед цією вдовою, будь вона проклята, і фортеця не встоїть!
— Не хочу клопотів! — сердито відповів я.
Я справді розсердився, бо в глибині душі теж прагнув того налитого нездоланною звабою тіла, що промчало переді мною, лишивши в повітрі пахощі мускусу,— справжня тобі розпалена жагою самиця під час тічки.
— Не хочеш клопотів! — вражено скрикнув Зорбас.— Але чого ж ти тоді хочеш, хазяїне?
Я не відповів.
— Життя — це клопіт,— не вгавав Зорбас,— а смерть — ні. Чи знаєш ти, що значить бути живим? Попустити пояс і кидатись у бійку.
Я мовчав. Зорбас мав слушність, це я знав, але не міг наважитись. Життя моє зійшло на манівці, і я звів свої зв’язки з людьми до внутрішнього монологу. Я докотився до того, що коли б мені випало вибирати між коханням До жінки та гарною книжкою про кохання, я вибрав би книжку.
— Не вагайся, хазяїне,— співав своєї Зорбас,— відкинь цифри, потрощи свої підлі ваги, закрий лавку, кажу тобі. Оце зараз або врятуєш, або погубиш свою душу. Послухай мене, хазяїне, купи хустину, зав’яжи у вузлик дві-три ліри, тільки золоті, не паперові, бо ті не сліплять очей, пошли їх з Мімітосом удові, і хай він скаже, мовляв, вітання від хазяїна шахти, а оце, ось, будь ласка, хустина. Дрібничка, мовляв, але від щирого серця. І нехай вона, мовляв, не шкодує за вівцями, хоч би вони й пропали,— то пусте, бо тут є ми, хай не боїться! Хазяїн, мовляв, бачив її, коли вона бігла повз кав’ярню, і тепер тільки й думає про неї.
Ось так. І куй залізо, поки гаряче — одразу ж наступного вечора постукай до неї в двері. Скажеш, збився з дороги, бо вже темно, чи не дала б вона тобі ліхтар. Або таке: тобі раптом запаморочилась голова, чи не дала б вона склянку води. Або ще краще: ти купуєш яку-небудь вівцю, приводиш до вдови й кажеш: «Ось, будь ласка, люба пані, у вас пропала вівця, і я її знайшов!» І вдова — повір мені, хазяїне,— вдова тебе винагородить, і ти в’їдеш,— е-ех, якби ж то й мені вміститися на твоєму коневі! — ти в’їдеш, кажу тобі, верхи в рай. Іншого раю, лихо ти моє, нема, не слухай попів, іншого раю нема!
Ми, мабуть, уже дійшли до саду вдови, бо Мімітос почав своїм жіночим голосом виливати в пісні свою тугу:
Зорбас зупинився: довгі ноги циркулем, ніздрі тремтять. Глибоко зітхнувши, він глянув на мене й нетерпляче запитав:
— Ну?
— Ходімо! — різко відповів я й прискорив ходу.
Зорбас похитав головою, щось буркнув, але я не розчув.
Коли ми прийшли до халабуди, він сів по-турецькому, поклав на коліна сандур, підвів голову, ніби перебираючи в пам’яті пісні, й завів тужну, сповнену муки й болю мелодію...
Час від часу він скоса позирав на мене. Я відчував, що те чого Зорбас не може або не хоче сказати мені словами, він виповідає звуками сандура. Що життя моє пішло намарне що вдова і я — два метелики, які живуть під сонцем лише єдину мить, а потім гинуть навіки. І вже ніколи, ніколи!..
Зорбас різко встав, бо раптом зрозумів: його старання марні. Відкинувшись до стіни, він закурив сигарету й задумливо промовив:
— Відкрию тобі одну істину, хазяїне. Я почув її від старого ходжі в Салоніках, отож я відкрию її тобі, хоч би й пішла вона на вітер.
Був я тоді мандрівним торговцем у Салоніках. Ходив кварталами й продавав шпильки, голки, житія святих, миро, чорний перець... Голос мав, як у соловейка, а треба тобі знати, жінки падкі на голос (та й на що тільки вони, шльондри, не падкі!). Чорт їх знає, що там робиться в їхньому нутрі! Ти можеш бути бридким, кульгавим, горбатим, але якщо маєш гарний голос і співаєш, то все — жінка божеволіє!
Отож був я мандрівним торговцем та й ходив по турецьких кварталах, і, мабуть, якась багата туркеня клюнула на мій голос, утратила розум. Покликала вона одного старого ходжу, насипала йому жменю золотих. «Аман[30],— каже йому,— поклич отого гяура, мандрівного торговця, нехай прийде, аман! Хочу його бачити. Не можу більше терпіти!»
Ходжа знайшов мене: «Гей, грече,— гукає,— ходімо зі мною!» —«Не піду,— кажу йому,— куди ти мене тягнеш?» «Слухай, грече, одна ханум, чиста, як джерельна вода, чекає тебе у себе вдома, ходімо!» Але я знав, що ночами в турецьких кварталах убивали християн. «Ні, не піду!» — відповідаю. «Побійся бога, гяуре!» —«А чого б Це мені його боятися?» —«А тому, грече, що хто може з’єднатися з жінкою і не єднається, той чинить великий гріх. Якщо тебе кличе жінка в своє ліжко, а ти не йдеш — пропала твоя душа! Та жінка зітхне в день страшного суду, і те її зітхання штовхне тебе в пекло, хоч би хто ти був і хоч би які добрі справи робив!»