— Згинь, сатано!
Проте Зорбас відчував, що самим цим закляттям не відвернути лиха, тож поспішав до нової лави роздратований.
Там стояв важкий дух вугілля й ацетилену. Робітники ще позавчора почали кріпити лаву, підпираючи стелю колодами.
Зорбас сухо привітався і, засукавши рукава, похмуро взявся до роботи.
Чоловік з десять робітників кайлами довбали вугілля, і воно сипалося їм під ноги, інші накидали його лопатами в невеликі тачки й вивозили на поверхню.
Раптом Зорбас завмер, давши знак зупинитися й робітникам, і прислухався. Як вершник зростається з конем, чи капітан з кораблем, так само зрісся з шахтою Зорбас — він відчував усе плетиво її ходів, ніби вона була його власним тілом, і те, чого ще не чула в собі темна маса гори, Зорбас уже вловлював і по-людському ясно усвідомлював.
Ось тепер він нашорошив свої вушиська, прислухаючись, і саме в цю мить нагодився я, немовби мав якесь лихе передчуття і немовби мене підштовхувала чиясь рука. Прокинувшись, я враз підхопився, одягнувся й вилетів з халабуди, не знаючи, чому й куди, але ноги самі понесли мене до шахти. І я примчав у лаву саме тоді, коли стривожений Зорбас нашорошив вуха, вслухаючись у тишу підземелля.
— Ні, нічого...— невдовзі сказав він,— то щось мені здалося. До роботи, хлопці!
Він обернувся, побачив мене й стиснув уста.
— Чого ти тут так рано, хазяїне? — І, підступивши ближче, пошепки додав: — Чи не вийшов би ти нагору дихнути свіжим повітрям, хазяїне? А сюди навідаєшся іншого дня.
— Що сталося, Зорбасе?
— Та нічого... То мені здалося. Сьогодні вранці піп на очі навернувся. Так що ходи звідси!
— Якщо є небезпека, то чи не сором мені йти геть?
— Сором,— відповів Зорбас.
— А ти пішов би?
— Ні.
— Отже?
— Зорбаса я міряю однією міркою, а інших — іншою,— Роздратовано сказав він.— Та коли вже ти зрозумів, що сором утікати, то не втікай, залишайся.
Він узяв молоток і, зіп’явшись навшпиньки, почав збивати великими цвяхами дошки на стелі. Я зняв з однієї підпори ацетиленову лампу і пройшов, грузнучи в глині, уздовж лави. Темно-брунатне вугілля полискувало: земля поглинала безмежні ліси й мільйони років жувала, перетравлювала їх — своїх дітей. І дерева стали вугіллям, і прийшов Зорбас, і знайшов його.
Почепивши лампу на місце, я задивився, як працює Зорбас. Він цілковито віддавався роботі, ні про що інше не думав, зростався з землею, з кайлом, з вугіллям. Молоток і цвяхи немовби ставали його тілом, яке змагалося з деревом, змагалося із стелею лави, що випнулася, мов пузо, змагалося з усією горою, прагнучи вирвати в неї вугілля й утекти. Зорбас тонко відчував породу і бив у неї безпомильно там, де вона була найслабша, де найлегше можна було перемогти її. І оскільки тепер я бачив його замурзаного, всього у вугільному поросі — лише білки очей поблискували,— я сказав, що він замаскувався вугіллям, став сам вугіллям, аби якнайлегше обманити противника і зруйнувати його замок.
— Чудово, Зорбасе! — мимоволі вихопилось у мене.
Але той навіть не озирнувся. Хіба ж міг він зараз розмовляти з якимось там «зеленим тілом», що замість кайла тримає в руці олівець? Він був зайнятий і не мав часу на балачки. «Не чіпай мене, коли я працюю,— сказав він мені одного вечора,— бо я можу розірватися!» —«Розірватися? Чому, Зорбасе?» —«Знову ти «чому» та «чому»! Наче мала дитина. Як це тобі пояснити? Я весь поринув у роботу, напружився від голови до п’ят над каменем або вугіллям, з якими змагаюся, або над сандуром. І якщо ти несподівано доторкнешся чи заговориш до мене, якщо примусиш обернутися, то я можу розірватися! Як ти цього не розумієш?»
Я глянув на годинник: було близько десятої.
— Час уже перекусити, хлопці,— сказав я,— година минула.
Робітники радісно покидали інструменти в куток, повили піт і зібралися виходити на поверхню. Зорбас, поринувши в роботу, навіть не чув, що я сказав. Та якби й чув, то все одно де залишив би роботи.
— Зачекайте,— звернувся я до робітників,— ось я пригощу вас сигаретами.
І почав обмацувати кишені, шукаючи сигарети; робітники обступили мене.
Раптом Зорбас завмер, припавши вухом до стіни. При світлі ацетилену я побачив, що його вуста болісно перекосились.
— Що з тобою, Зорбасе? — скрикнув я.
Та в цю мить уся стеля над нами здригнулася.
— Тікайте! — хрипко вигукнув Зорбас.— Тікайте!
Ми ринулись до виходу, та не встигли добігти до крайніх підпор, як над нами затріщало вдруге, ще дужче. Тим часом Зорбас підвів велику колоду, щоб підсилити кріплення там, де воно тріснуло. Якщо він устигне, то стеля протримається ще кілька секунд і ми встигнемо вибігти.
— Тікайте! — почувся тепер уже глухо, мов із надр землі, Зорбасів голос.
І всі ми легкодухо, як це часто буває в критичні хвилини, помчали нагору, не думаючи про Зорбаса.
Але через кілька секунд я оговтався й повернув назад.
— Зорбасе! — заволав я.— Зорбасе!
Мені здавалося, що я кричу, але тут-таки зрозумів, що звук не виривався з мого горла — від страху мені відняло голос. І тоді мені стало соромно. Я ступив ще крок, витягти вперед руки. Зорбас у цю мить уже підставив грубу колоду під стелю, відскочив убік і щосили кинувся бігти. В напівтемряві з розгону він налетів просто на мене. Мимоволі ми обнялися.
— Вперед! — прохрипів здушеним голосом Зорбас.— Вперед!
Ми побігли й швидко вихопились на світло. Робітники, обпившись біля входу, прислухалися, бліді й мовчазні.
Пролунав третій, ще дужчий тріск, немов зламався навпіл стовбур могутнього дерева, а потім розлігся протяжний рев, і гора здригнулась — то завалилася лава.
— Сохрани господи! — забурмотіли робітники, хрестячись.
— А кайла залишили там? — раптом гнівно крикнув Зорбас.
Робітники мовчали.
— Чому ви їх не захопили? — знову крикнув він сердито.— Оце-то молодці! В штани наклали! Пропав інструмент!
— Та що там ті кайла, Зорбасе? — втрутився я.— Будьмо задоволені з того, що ніхто не постраждав. І дай тобі, боже, здоров’я, ми всі завдячуємо тобі життям.
— Я хочу їсти! — рішуче махнув він рукою.— Голодний, як вовк.
Зорбас узяв вузлик із сніданком, залишений на камені ще рано-вранці, розв’язав його, дістав хліб, оливки, цибулю, варену картоплину й пляшку вина.
— Пригощайтеся,— сказав він, напхавши рота.
Їв Зорбас поспіхом, ніби раптом витратив багато сили і тепер хотів улити в жили свіжої крові. Їв, низько нахилившись над вузликом, і не промовив жодного слова, потім узяв пляшку, закинув голову, й вино заклекотало в пересохлому горлі.
Робітники теж оговталися, порозв’язували вишиті торби й почали їсти. Всі вони сиділи, схрестивши ноги по-турецькому, навколо Зорбаса, їли й поглядали на нього. Вони ладні були впасти йому в ноги, цілувати йому руки, але знали, що він дивак, тому жоден не наважувався почати першим.
Нарешті найстарший з них, Міхеліс, із великими сивими вусами, насмілився:
— Якби не ти, пане Алексісе, були б наші діти сиротами.
— Замовкни! — буркнув Зорбас повним ротом, і вже ніхто не наважувався заговорити.
«Хто створив цей лабіринт несталості, цей храм пихи цей глек гріхів, це поле, засіяне сім’ям розбрату, цей вхід до пекла, цей кошіль, повний хитрощів, цю отруту, схожу на мед, цей ланцюг, що зв’язує смертних із світом — жінку?»
Я писав і переписував цю буддійську пісню, сидячи по-турецькому біля розпаленої пічки. Мучився, нагромаджуючи закляття на закляття, аби вигнати з пам’яті видіння змоклого під дощем тіла з крутими стегнами, що з’являлося всі ці зимові ночі перед моїм зором, з’являлося знову й знову. Не знаю, як, але відразу після обвалу лави, де могло так несподівано обірватися моє життя, вдова озвалася в моїй крові і кликала мене, немов розпалений жагою звір, владно й жалібно водночас.
«Прийди, прийди,— волала вона,— життя — це спалах блискавки, прийди, прийди, бо буде пізно!»
Я знав, що то був Мара[31], дух зла, який мав жіноче тіло з крутими стегнами. Я боровся проти нього — сидів і писав «Будду», мов ті первісні дикуни, котрі на стінах своїх печер видовбували гострим каменем або малювали фарбами кровожерних звірів, що чатували на них; у такий спосіб дикуни боролися — прагнули прикувати звірів до скелі, аби ті не накидались на них.