З Англії Казандзакіс на запрошення французького уряду їде до Франції читати лекції про Грецію, грецьку літературу й цивілізацію XX ст. Тут він починає працювати в ЮНЕСКО, прагнучи об’єднати інтелігенцію всіх країн, створити світовий форум інтелектуалів.
Двічі висунутий на здобуття Нобелівської премії, він не отримав її через перешкоди з боку грецького уряду та церкви.
Помер письменник на чужині в місті Фрайбурзі (ФРН) у 1957 р. Вигнанець, звинувачений у «більшовицькій пропаганді» (за роман «Христа розпинають знову»), відлучений від церкви, Казандзакіс повернувся на батьківщину мертвим, і народ віддав йому почесті як національному героєві. Його поховали на горі над рідним Іракліоном, поставивши на могилі камінь із словами письменника: «Я ні на що не сподіваюся, я нічого не боюся, я вільний».
Тетяна Чернишова
Від автора
Багато разів збирався я описати кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, старого робітника, якого я дуже любив.
У моєму житті найбільш благотворний вплив справили на мене мандри та мрії, тоді як люди, і живі, і мертві, надто мало допомогли мені в моїх шуканнях. Тож коли б мене запитали, хто з людей залишив найглибший слід у моїй душі, я, напевне, виділив би щонайбільше чотирьох: Гомера, Бергсона, Ніцше і Зорбаса.
Перший став для мене ясним, наче сонячне коло, спокійним оком, що осяває все суще своїм спасенним світлом; Бергсон звільнив мене від марних філософських мук, які замолоду шматували мою душу; Ніцше наділив мене новими муками і навчив гордо стрічати горе, знегоди й розпуку; Зорбас призвичаїв любити життя й не боятися смерті.
Коли б мені довелося сьогодні вибрати в усьому світі духовного проводиря, «гуру», як казали б на нього індійці, або «старця», як назвали б його ченці зі Святої Гори[1], я, напевне, вибрав би Зорбаса.
Я вибрав би його, бо саме він мав те, що потрібне такому собі книгогризові для спасіння душі: первісно гострий зір, який умить знаходить, мов стріла в високості, щось собі на поживу; я вибрав би його, бо саме він мав ту творчу, щоранку оновлювану наївність, котра завжди бачить усе ніби вперше й надає непорочності одвічним буденним речам: повітрю, морю, вогню, жінці, хлібу, саме він мав упевнену руку, вразливе серце, а також мужність брати на кпини власну душу, неначе жила в ньому сила вища за саму душу, і, нарешті, саме він мав той нестримний розгонистий сміх, що йшов із якихось глибин, незмірно глибших від людського єства, сміх, який у критичні хвилини рятівним двигтінням стрясав старечі груди Зорбаса і стугонів так, що міг би зруйнувати — і руйнував! — усі перепони: релігію, мораль, вітчизну,— перепони, які сама звела перед собою нужденна, полохлива людина, аби забезпечити собі спокійне животіння.
Коли я думаю, якими глевтяками напихали мене стільки років книжки й учителі, щоб наситити зголоднілу душу, і яким левино сміливим мисленням замість тих глевтяків наснажив мене за кілька місяців Зорбас, я ледве стримую біль і гнів. Прикро, але життя моє пішло намарне: я надто пізно зустрівся з цим «старцем» і з того природнього, що могло ще вціліти в моєму серці, вціліла мізерія. Великого повороту, перегрупування по всьому фронту, «спалаху» і «оновлення» не сталося. Було вже надто пізно. Тому Зорбас, замість того, щоб стати для мене високим і владним взірцем життя, опустився до звичайної літературної теми, аби дати мені змогу нашкрябати добру паку паперу.
Цей гіркий дар — обертати життя на мистецтво — виявляється згубним для багатьох невситимих душ. Адже коли могутня пристрасть, шукаючи виходу, вирветься з грудей, тоді душа, полегшено зітхнувши й угамувавшись, уже не прагне відчути боротьбу плоті з плоттю, бо не поринає в діяльне життя, а тільки втішається, спостерігаючи, як ота її вивільнена пристрасть кільцями диму тане в повітрі.
І не просто втішається, а ще й повниться гордістю: здається їй, що саме тепер вона звершує велику справу, бо цю неповторну скороминущу мить — єдину з крові й плоті в безконечному часі — обертає на вічну. Ось так і Зорбас, сотворений із плоті й крові, увічнився з моєї волі в безтілесному слові. Вже віддавна — хоч я й не бажав цього, ба, навіть навпаки, прагнув протилежного — в мені почав кристалізуватися міф про Зорбаса. В надрах моєї душі почалися таємничі перетворення: спершу якась музична тривога, лихоманка насолоди й роздратування, неначе в мою кров проникло чужорідне тіло, і мій організм намагався приборкати його, асимілювати і в такий спосіб знищити. І навколо цих відчуттів, навколо цього зародка зароїлися слова й огорнули його живлющою плоттю. Проясніли туманні спогади, спливли з непам’яті радощі й жалі, життя кудись відплинуло з цієї спекотної лихоманки, і Зорбас перетворився на казку.
Я ще не знав, якої форми надам цій казці про Зорбаса: роману чи пісні, чи заплутаної, мов у Шехерезади, фантастичної оповідки, чи стисло й сухо відтворю розмови, які я вів із Зорбасом на крітському узбережжі, де ми разом угризалися в землю, шукаючи поклади бурого вугілля. Обидва ми добре знали, що ті пошуки, та практична мета — то тільки туман, який ми напускали людям в очі; насправді ж ми щодня з нетерпінням чекали, коли зайде сонце й розійдуться робітники. Тоді ми вкладалися просто на піску, смакували чудову селянську їжу, пили сухе крітське вино й заводили розмову.
Я здебільшого мовчав, бо чим може подивувати справжнього демона якийсь там «інтелігентик»? Я слухав, а він розповідав мені про своє село на Олімпі, про сніги, вовків, комітат[2], про Ая Софію[3], буре вугілля, магнезит і жінок, про бога, вітчизну і смерть, розповідав, аж поки так розпалювався, що йому бракло слів, і тоді він раптом підхоплювався на ноги й пускався в танок по крупній побережній ріні.
Міцний, стрункий, ширококостий, із закинутою назад головою, з круглими, як у птаха, очима, він сатанів у танку і щосили гатив дужими ногами в берег, бризкаючи морською водою мені в обличчя.
Коли б я зважився на те, до чого він закликав мене своїм криком — не криком — ревінням! — моє життя набуло б сенсу, і я пережив би і плоттю, і кров’ю, і кістками те, до чого тепер, мов наркоман до наркотика, весь час повертаюся думкою і що відроджую на папері.
Та я не зважився. Я дивився опівночі, як витанцьовує Зорбас, як він аж вищить од захвату, закликаючи мене вискочити із зручної шкаралупи звичок та поміркованості й податися разом з ним у далекі мандри, але я, тремтячи від холоду, не рушав із місця.
Багато разів на віку ставало мені соромно від того, що не давав я своїй душі кинутися стрімголов туди, куди кликало мене найвище безумство — суть життя, але ніколи й ні перед ким не було мені так соромно за свою душу, як перед Зорбасом.
Одного ранку на світанні ми розлучилися: я вирушив знову на чужину, уражений невиліковною фаустівською хворобою — жадобою пізнання, а Зорбас подався на північ та й осів у Сербії на якійсь горі біля Скопле, де надибав, як казав, багату жилу магнезиту. Обкрутивши там кількох багатіїв, він закупив інструмент, найняв робітників та й знову заходився пробивати під землею штольні. А потім цей могутній стариган повисаджував у повітря скелі, проклав дороги й водогін, поставив собі дім та й одружився з гарною веселою молодичкою Любою, і вона народила йому дитя.
1
Свята Гора — гора Афон, де міститься відомий комплекс монастирів
2
Комітат — національно-визвольний, а пізніше — націоналістичний рух у деяких балканських країнах.