Від того дня, коли я мало не загинув, удова нечутно зринала в моїй самотності і вабила мене, легко погойдуючи стегнами. Удень я мав силу, мій розум був пильний, і я міг прогнати видіння. Я описував, у якій подобі являвся Будді спокусник, писав, як він перевдягався жінкою і як припадав до стегон Будди тугими випуклими персами. Але Будда розпізнавав небезпеку, збирав усі свої сили й проганяв спокусника. І разом з Буддою проганяв його і я.
Я писав, і з кожною фразою мені ставало легше, я міцнів, відчуваючи, як відступає спокусник і зрештою втікає, переслідуваний усемогутнім закляттям — словом. Удень я боровся відважно, як тільки міг, але вночі розум мій утрачав пильність, внутрішні мої брами залишалися без сторожі, і вдова входила в них.
Вранці я прокидався виснажений і переможений, а війна починалася знову. Лише зрідка я підводив голову від паперу, здебільшого під вечір. Натомлене світло швидко згасало, ніби його ковтала темрява. Дні коротшали, наближалося різдво, і я, спостерігаючи цю одвічну боротьбу в просторі, казав: «Я не самотній; світло, ця могутня сила, теж бореться, воно перемагає і зазнає поразок, але не втрачає надії, і я перемагатиму разом з ним!»
Мені здавалося — і це додавало мені сміливості,— що я теж підкоряюсь якомусь великому всемогутньому ритму, борючись проти вдови. У ній, гадав я, втілилась невідома підступна субстанція, щоб легко заволодіти мною і згасити в мені волелюбний пломінь. Я казав: «Та неосягненна сила, яка перетворює матерію на дух, є бог, і кожна людина має в собі частку цієї божественної круговерті, саме тому людина здатна змінювати сутність хліба, води і м’яса, перетворюючи їх на думку й дію. І Зорбас має слушність: «Скажи мені, що ти робиш із того, що їси, і я скажу, хто ти!» Тепер ось і я намагався перетворити цю нестримну жагу тіла на «Будду».
— Що це ти задумався? Якийсь ти смутний, хазяїне,— запитав Зорбас одного вечора, саме напередодні різдва, зрозумівши, з яким демоном я змагаюся.
Я вдав, що не почув, але Зорбас не міг так просто відчепитись.
— Молодий ти, хазяїне,— раптом жовчно мовив він,— молодий ти, здоровий, їси і п’єш уволю, дихаєш чистим повітрям, усе набираєшся сили, а толку з того? Спиш-то ти сам, тільки харчі переводиш! Та піди вже ти до неї, таки цієї ночі, не гай часу, життя просте, хазяїне,— скільки ще тобі це казати? Не ускладнюй його!
Гортаючи рукопис «Будди», який лежав переді мною я слухав Зорбасові слова й розумів, що вони відкривають широкий і рівний шлях і що вони теж поклик Мари, злого духу розуму, підступного спокусника.
Я слухав Зорбаса мовчки, готовий до рішучого опору, поволі перегортав рукопис і посвистував, аби приховати хвилювання. Та що довше я мовчав, то більше він розпалював:
— Сьогодні ж різдвяна ніч, біжи, перехопи вдову, поки не пішла до церкви. Христос народжується цієї ночі, хазяїне, сотвори й ти своє власне чудо!
Я підвівся й сказав роздратовано:
— Годі вже, Зорбасе, у кожної людини свій шлях, як і своє дерево. Ти хоч коли гудив смокву за те, що на ній не ростуть черешні? Та ото замовкни! Скоро північ, ходімо до церкви та й собі подивимось, як народжується Христос.
Зорбас насунув аж на очі свою зимову шапку й важко мовив:
— Добре, ходімо. Але — згадаєш моє слово — бог був би більш задоволений, якби ти цієї ночі з’явився у вдови, мов архангел. Коли б господь ходив твоїми дорогами, хазяїне, він би не опинився в Марії, і Христос ніколи б не народився. Спитай мене, який шлях божий, і я скажу тобі: той, що веде до Марії. Вдова — це Марія.
Він помовчав, марно чекаючи відповіді, потім рвучко відчинив двері. Ми вийшли, і він сердито повторив, ударивши костуром у рінь:
— Так, так, удова — це Марія!
— Ходімо,— сказав я,— тільки не кричи.
Ми швидко йшли в зимову ніч. Небо було дивовижно чисте, зовсім низько над нами сяяли великі зорі, мов завислі в повітрі вогненні кулі. І поки ми йшли берегом, ніч скидалася на вбитого звіра, що впав край моря.
«Від цієї ночі,— думав я,— світло, яке здолала зима, почне брати над нею гору. Так, неначе й воно народилося цієї ночі разом з прекрасним божистим дитям».
Всі селяни збилися в теплому запашному вулику — в церкві: попереду чоловіки, за ними, склавши руки на животі жінки. Піп Стефанос, високий, сухий, роздратований сорокаденним постом, походжав туди й сюди широкими кроками, махав кадилом і співав, поспішаючи впоратись із народженням Христа; аби якомога швидше дістатися додому й накинутись на жирну м’ясну юшку, ковбаси та печеню...
Якби було сказано: «Сьогодні народиться світло», то це не схвилювало б людські серця, не стала б легендою ця ідея й не заволоділа б світом. І народження світла залишилося б звичайним фізичним явищем, яке не розпалює уяви, тобто нашої душі. Але світло, що народжується посеред зими, стає дитям, дитям божим, і ось уже двадцять віків душа пригортає його й плекає своїм молоком...
Десь одразу після півночі тайний обряд дійшов кінця: Христос народився, зголоднілі селяни весело посунули по домівках, щоб наїстись і до глибин живота відчути таїнство господнього втілення. Живіт — то міцна підвалина, а хліб, вино і м’ясо — першоелементи, без яких не сотвориться бог.
Зірки тепер сяяли великі, наче янголи, ріка Йордан[32]плинула від одного краю неба аж до іншого, важка зелена зірка тремтіла над нами, як смарагд. Я зітхнув.
Зорбас обернувся:
— А чи ти, шановний, віриш, що бог став людиною й народився в стайні? Ти віриш чи посміюєшся над людьми?
— Важко відповісти, Зорбасе, вірю чи не вірю. А ти?
— Їй-богу, я теж заплутався. Що тобі сказати, хазяїне? Коли я був ще малим хлопчиком і бабуся розповідала мені казочки, я нітрохи не вірив, але тремтів від хвилювання, сміявся і плакав так, неначе вірив. Коли ж у мене почала рости борода, всі ті казочки я відкинув і навіть сміявся з них. А ось тепер, на старість, мабуть, здитинів, бо знову почав вірити... Ні, людина — це загадка!
Ми попрямували до мадам Ортанс. Ішли швидко, мов зголоднілі коні.
— Але ж і хитрющі ці святі отці! Пузо твоє до рук приберуть — як ти від них відчепишся? Не їж, кажуть, м’яса сорок днів, постись. А для чого? Та для того, щоб ти зголоднів на м’ясо! От же ж пройдисвіти, яких тільки штучок не знають!
Він прискорив ходу:
— Швидше переставляй свої маслаки, хазяїне, індичка вже, мабуть, готова!
Коли ми ввійшли в кімнатку нашої люб’язної пані, де стояло широке двоспальне ліжко, стіл уже був накритий білою скатертю, й на ньому парувала розкарячена догори ногами індичка, а від розжареної пічки йшло приємне тепло.
Мадам Ортанс зробила завивку й одягла довгу, кольору збляклої троянди, сукню з широкими рукавами та потертим мереживом; жовтогаряча, у два пальці завширшки, стрічка стискала її зморшкувату шию; під пахвами мадам побризкала помаранчовою водою.
«Як досконало згармонізовано все на цьому світі! — думав я.— І як добре згармонізований світ з людським серцем! Ось і ця стара співачка, пройшовши стільки рук і опинившись на цьому пустельному березі, зосереджує в своїй убогій кімнатці всю святу турботливість, душевну щедрість і дбайливість жінки».
Смачно приготована багата їжа, палаюча пічка, барвисте вбрання, схоже на прапор, що майорить на вітрі, пахощі помаранчової води — всі ці маленькі й такі людські тілесні втіхи дуже легко й швидко перетворились на велику душевну насолоду!
І раптом очі мої налилися сльозами: мені привиділося, що я зовсім не самотній цієї врочистої ночі, отут, край берега моря, і що подбати про мене прийшло чарівне створіння, яке уособлювало з незвичайною відданістю, ніжністю й терплячістю і матір, і сестру, і дружину.
І я, хто вважав, що не має потреби ні в чому, нараз відчув потребу в усьому.
Мабуть, і Зорбаса пойняло таке ж саме хвилювання, бо як тільки ми ввійшли, він кинувся до нашої святково вбраної уславленої старої пані, дружини тисячі чоловіків, і міцно обняв її.