— Христос народився! — вигукнув він.— Слався, жіноче плем’я! — І обернувся до мене, сміючись: — Бачиш, хазяїне, яке це хитре створіння — жінка? Вона навіть бога заманить у свої тенета!
Ми посідали до столу й налягли на їжу та вино. І возрадувався живіт, і розм’якло серце. І знову розпалився Зорбас.
— Їж і пий! — раз по раз кричав він мені,— Їж і пий, хазяїне, звесели душу, заспівай і ти, хлопче, як вівчарі: «Слава Всевишньому...» Христос народився, це тобі не жарти, починай амане, хай тебе послухає господь, хай звеселиться і він, бідолашний, годі вже отруювати йому життя!
Зорбас уже був у доброму гуморі й теревенив безперестанку.
— Христос народився, премудрий Соломоне, книгогризе ти мій! Тільки ти мені не починай сіяти та пересівати: народився, не народився! Таки ж народився, чуєш, не будь Дурнем! Казав мені один інженер: «Коли б ти взяв лупу та роздивився воду, яку ми п’ємо, то побачив би, що в ній повно дрібнесеньких черв’ячків, їх не видно простим оком. Побачив би черв’ячків та й не став би пити воду, помер би від спраги». Розбий лупу, хазяїне, розбий її, прокляту, хай пощезнуть усі черв’яки, та й напийся води, освіжись!
Він обернувся до нашої легковажної подруги, підніс угору повний келих і проголосив:
— Я, моя пані Діво, моя соратнице, п’ю цей келих за твоє здоров’я! За своє життя я бачив на кораблях багато різьблених із дерева жіночих фігур, прибитих на носі,— груди в них випнуті, щоки й губи пофарбовані в яскравий червоний колір. Вони пройшли всі моря, кидали якір у всіх портах, а коли корабель уже геть прогнив, вони опиняються на суші й до кінця днів своїх підпирають стіни рибальських кав’ярень, куди заходять випити капітани.
Так оце, пані морська вовчице, сьогодні, коли я бачу тебе на цьому узбережжі, оце тепер, коли я наївся й напився вволю і мені прояснилося в очах, ти здаєшся мені отакою самою фігурою з великого корабля. А сам я, моя Бубуліно,— твій останній порт,— я — ота кав’ярня, до якої заходять випити капітани, тож ходи, обіпрись об мене, згорни вітрила! Я п’ю цей повний келих, моя горгоно, за твоє здоров’я!
Мадам Ортанс, украй розчулена, розплакалася й уткнулась лицем у Зорбасове плече.
— Ось побачиш,— прошипів мені Зорбас на вухо,— оцим своїм добрим словом я накличу на себе лихо: вона мене сьогодні не відпустить, негідниця. Але ж як мені їх шкода, як мені їх шкода, сердешних!
— Христос народився! — крикнув він до своєї сирени.— За наше здоров’я!
Зорбас пропустив свою руку під руку мадам, і вони обоє, переплівши руки, випили нахильці, а потім захоплено глянули одне одному в очі.
Вже десь аж під ранок я вийшов самотній з теплої кімнатки й попхався до нашої халабуди. Село наїлося й напилося вволю і тепер, позачинявши вікна й двері, солодко спало під великими зимовими зорями.
Було холодно, шуміло море, на сході грайливо підморгувала Венера. Я йшов берегом, бавлячись із хвилями: вони намагалися лизнути мене довгими язиками, а я відскакував від них. Я був щасливий і думав собі: «Оце і є справжнє щастя — не мати ніякого марнославства, а працювати, скажено, мовби тебе з’їдає марнославство, жити подалі від людей і любити їх, не маючи в них потреби. І щоб було різдво, і щоб ти добре наївся й напився, а потім щоб сам вирвався з полону всіляких спокус, і щоб над тобою були зірки, ліворуч — земля, праворуч — морені щоб ти зненацька усвідомив, що життя в твоєму серці вже дійшло найвищого дива — стало казкою».
Дні приходили й відходили, а я намагався бадьоритися, горланив і вибрикував, але в найглибших, найтемніших закутках душі був смутний. Увесь цей святковий тиждень у мені спливали спогади, повнячи мене музикою та образами близьких мені людей. Я знову відчув, настільки правдива та давня казка про те, що людське серце — то яма, наповнена кров’ю, а дорогі нам небіжчики припадають до неї і п’ють кров, аби воскреснути, і чим дорожчі вони нам, тим більше випивають крові.
Новорічний вечір. Галасливий гурт сільських дітлахів з великим паперовим корабликом прикотився й до нашої халабуди і почав дзвінкими радісними голосами співати різдвяних пісень. Заспівали й про те, як із Кесарії[33] вирушив Ай-Василіс[34], неабиякий мудрагель, та й прибув з папером і чорнилом на берег цього синього-синього крітського моря скласти хвалебну пісню Зорбасу, мені та неіснуючій «шляхетній пані».
Я слухав і слухав, не кажучи й слова. І відчував, як ще один листочок, ще один рік спадає з мого серця, а я ступаю ще крок до чорної ями.
— Що з тобою, хазяїне? — запитав Зорбас, який співав разом з дітлахами, б’ючи в бубон,— що з тобою, мій хлопчику? Ти так зблід, хазяїне, аж постарів. Я під Новий рік завжди, як оце й тепер, стаю знову малою дитиною. Заново народжуюсь, як Христос. Адже він народжується щороку, правда ж? Отаке й зі мною робиться.
Я ліг на ліжко й заплющив очі. Щось дратувало мене, розмовляти ні з ким не хотілося.
Сон не брав мене. Неначе я мав цього вечора скласти звіт за всі свої діяння, тож усе моє життя, швидкоплинне, безладне й непевне, зринало перед моїм зором, і я вдивлявся в нього, сповнений відчаю.
Немов пухка хмара, яку високо вгорі шматують вітри, життя моє мінилося формами, клубочилося, розпадалося й знову збивалося докупи, прибираючи вигляду то лебедя, то собаки, то демона, то скорпіона, то золотого павука, то мавпи, а хмара все розповзалася й розпадалася, наповнена сяйвом веселки й вітром.
Всі питання, які я поклав собі розв’язати за своє життя, не тільки залишалися без відповіді, й ставали щодалі заплутанішими, пекучішими. І навіть мої найбільші поривання вгомонилися, стали поміркованішими...
Розвиднілось. Я не розплющував очей, намагаючись пробити затужавілу кору мозку й проникнути в той небезпечний темний канал, що єднає кожну людську істоту з великим океаном буття. Я поспішав роздерти серпанок і подивитися, що несе мені цей новий рік...
— День добрий, хазяїне, многая літа!
Зорбасів голос різко повернув мене на землю. Я розплющив очі саме в ту мить, коли Зорбас гупнув об поріг халабуди великим гранатом. Вологі рубінові зерна долетіли аж до мого ліжка. Я підібрав кілька і з’їв. Приємний сік промочив пересохле горло.
— Хай нам добре ведеться, хай буде легко на серці і нехай нас украдуть гарні дівчата! — з почуттям вигукнув Зорбас.
Він умився, поголився, вдягнув святкове вбрання — штани з зеленого сукна, сірий повстяний піджак, облізлу коротку шубу з козини, на голову натяг російську каракулеву шапку, підкрутив вуса і сказав:
— Хазяїне, я піду покажуся в церкві як годиться представникові компанії. А то ще подумають, ніби ми масони, тоді прощай вугілля. Та й що я втрачаю? Швидше час мине.
Він схилив голову набік, підморгнув мені й прошепотів:
— А може, ще й удову побачу.
Бог, інтереси компанії та вдова сплелись у Зорбасовій голові в єдиний вузол; я почув, як даленіють його легкі кроки й підхопився на ноги; чари розвіялись і душа знову замкнулася в своїй тілесній в’язниці.
Я одягнувся й пішов понад берегом. Ступав швидко, на серці було радісно, ніби я врятувався від якоїсь небезпеки чи гріха; мені раптом здалося святотатством моє ранкове бажання досягнути своєї мети й побачити ще не народжене майбутнє. Я пригадав, як одного ранку зненацька уздрів на сосні лялечку метелика саме в ту мить, коли жива істота, що була всередині, пробивала оболонку, готуючись вибратися назовні.
Я чекав і чекав, але вона барилася. Я нетерпляче нахилився над нею й почав зігрівати її диханням. Зігрівав настирливо, і диво почало вершитися переді мною в неприродно швидкому темпі; оболонка повністю розкрилася, і метелик вивільнився з неї. Але я ніколи не забуду жаху, що пойняв мене: крильця метелика залишалися згорнутими, все його тільце тремтіло, силкуючись розправити їх; я теж намагався допомогти метеликові своїм диханням. Але марно: йому слід було терпляче дозрівати й розкриватися під сонцем, а тепер уже стало пізно, моє дихання примусило метелика вилупитися дочасно, зморщеним і недоношеним. Вилупившись недозрілим, він посіпався відчайдушно і невдовзі помер у мене на долоні.