— Призволяйтеся! — вигукнув він, ляснувши в долоні.— Почнімо з основи основ — з пуза, Бубуліно моя, а потім перейдемо й нижче!
Але атмосфера ставала напруженою від зітхань старої сирени. Кожного нового року наша пані теж мала своє друге пришестя і, певно, теж зважувала своє життя і, мабуть, бачила, що воно змарноване. У цій жіночій голові з поріділим волоссям міста, чоловіки, шовкові сорочки, шампанське, напахчені бороди напевне «устають по святах з могил і волають».
— Я не хоче їсти,— промовила вона розчулено, не хоче... не хоче...
Мадам уклякла перед мангалом, поворушила розжарене вугілля, і рожеві відблиски заграли в неї на обличчі. Один кучерик ковзнув по її чолу й дотягся до вогню; кімната наповнилася нудотним запахом смаленого волосся.
— Я не їсти... Я не їсти...— знову прошепотіла вона, побачивши, що ми не звернули уваги на її слова.
Зорбас сердито стиснув кулак і якусь хвилину вагався: чи то дати їй бурмотіти скільки хоче, а самому накинутись на їжу й питво, чи то уклякнути перед нею, обняти її й шепнути ніжне слівце, щоб у неї проясніло на душі.
Раптом Зорбасове обличчя прибрало рішучого вигляду: він прийняв рішення. Упавши навколішки, він обхопив ноги сирени і сказав тремтячим голосом:
— Якщо ти не їстимеш, моя Бубуліно,— світ западеться. Пожалій світ, моя господине, посмакуй ніжкою цього поросятка!
І він пхнув їй у рота облиту жиром хрящувату ніжку. А потім згріб мадам у обійми, підняв і посадив на стілець між нами.
— Їж,— закричав він,— щоб і в наше село ввійшов Ай-Василіс! Бо інакше, аби ти знала, не ввійде. Повернеться назад, у свій рідний край, у Кесарію, забере назад папір і чорнило, новорічні пироги, подарунки, дитячі іграшки, оце ось порося і піде геть. А тому, моя Бубулінонько, відкрий свого ротика, їж!
Він заліз двома пальцями їй під пахву й залоскотав. Стара сирена захихотіла, витерла свої почервонілі оченята й почала зі смаком жувати печену ніжку.
І саме в цю хвилину на даху, над нашими головами, залунав дружний дует котячої любові. Коти нявчали скажено, несамовито, голоси їхні, сповнені погрози, то здіймались до пронизливих нот, то притихали, аж нараз почулося, як тварини зчепились і клубком покотилися по даху, дряпаючи й кусаючи одне одного.
— Няв-няв! — занявчав Зорбас і підморгнув старій сирені.
А та усміхнулась і потайки стиснула йому руку під столом. Тугий клубок відкотився від її горла, і вона радісно накинулась на їжу.
Сонце схилилось до заходу, заглянуло в віконце і спочило на колінах Бубуліни. Пляшка спорожніла, Зорбас, по-котячому настовбурчивши вуса, схилився над «жіночим родом». А мадам Ортанс, згорбившись на стільці й опустивши голову на груди, відчула над собою — аж здригнулася — гарячий хмільний дух.
— Ну, що воно за чудасія, хазяїне? — обернувшись до мене, запитав Зорбас.— У мене все навпаки. Розповідали мені, що в дитинстві я скидався на старого: поважний, неговіркий, голос грубий, старечий. Казали, дуже я був схожий на свого діда! Та що більше років налягало мені на плечі, то легковажнішим я ставав. У двадцятирічному віці почав я викидати коники — не зовсім шалапутні, а так собі, звичайні. Коли стукнуло сорок, заграли в мені з доброго дива молоді соки і витівки мої стали такі, наче я блекоти об’ївся. А ось тепер, як заокруглив шостий десяток — воно то мені вже шістдесят п’ять, але це між нами — так ось тепер, як заокруглив шостий десяток, от їй-богу,— що ти на це скажеш, хазяїне? — я наче з прив’язі зірвався.
По цих словах Зорбас підніс келих і розчулено обернувся до своєї дами.
— Твоє здоров’я, шляхетна пані,— Мовив він урочистим тоном.— Хай з божою поміччю в новому році в тебе виростуть нові зуби. Хай брови твої стануть як шаблюки, хай шкіра твоя знову стане мармуровою, щоб ти нарешті зірвала з шиї цю нікчемну стрічку! І нехай знову повстане Кріт, і прибудуть, моя Бубуліно, чотири великі держави зі своїми флотами, і щоб кожний флот мав свого «плотьоводця», а кожен «плотьоводець» — бороду, кучеряву й запашну. І щоб ти, моя русалочко, знову вискочила з хвиль і почала — ой лишенько, пропали ми! — пісню. І нехай усі чотири флоти розіб’ються об оці дві округлені скелі!
І він простяг своє лаписько до зів’ялих, обвислих грудей мадам.
Від цього тосту Зорбас розпалився ще дужче, і його голос став хрипким од пристрасті. Я колись бачив у кіно, як один турецький паша розважався в паризькому кабаре: у нього на колінах сиділа русява мідинетка[35], паша збуджувався, розпалювався, і було видно, як китичка його фески піднімається, спершу завмирає в горизонтальному положенні, а потім враз підскакує й стає в повітрі сторчака.
— Ти чого смієшся, хазяїне? — запитав мене Зорбас.
Однак мадам ще була під враженням від Зорбасового тосту.
— Ох,— зітхнула вона,— чи це можливо, любий мій Зорбасе? Молодість не вертається!
Зорбас підсунувся ближче до неї, два стільця притулились один до одного.
— Послухай, що я тобі скажу, моя Бубуліно,— мовив він, намагаючись розстебнути й третього, найважливішого гудзика її блузки,— послухай, який великий подарунок я тобі зроблю: з’явився один новий лікар, він творить чудеса. Дає тобі ліки — чи то порошки, чи краплі, не знаю, не буду брехати,— і ти знову стаєш двадцятирічною, ну, щонайбільше, двадцятип’ятирічною. Почекай, моя Бубуліно, я замовлю їх тобі в Європі...
Стара сирена підскочила, на голові в неї поміж ріденьким волоссям сяйнула лискуча червоняста шкіра.
— Справді,— скрикнула вона,— справді?
І обвила повними ослаблими руками шию Зорбаса.
— Якщо це, мій Зорбасику,— заворкотала вона, сповзаючи по ньому,— якщо це будуть краплі, то замов мені сулію, а якщо порошки...
— То цілий лантух! — вигукнув Зорбас і розстебнув третього гудзика.
Коти, що на хвилину були примовкли, занявчили знову один голос благав і ридав, другий відмовляв і погрожував...
Наша дама позіхнула, очі в неї злипалися.
— Чуєш котів? Безсоромні...— проворкотала вона й усілася Зорбасові на коліна, потім поклала голову йому на плече; хильнула вона чималенько, очі від вина вкрились поволокою.
— Про що ти задумалась, моя Бубуліно, що аж погляд у тебе затуманився? — спитав Зорбас.
— Про Александрію...— схлипуючи, видушила з себе сирена, яка побачила світу,— про Александрію... Бейрут... Константинополь... турки, араби, шербети, золоті пантофлі, черевички, фески...
Вона знову зітхнула.
— Коли Алі-бей залишався зі мною на ніч — о, що то були за вуса! брови! плечі! — він наймав музик, і в моєму дворі аж до світання витинали бубни й зурни. Сусідки, було, мало не луснуть од заздрості, все бурчать: «Алі-бей знову з мадам...»
А потім, у Константинополі, по п’ятницях, не пускав мене саму на прогулянку, боявся, що мене помітить султан, як ітиме до мечеті, і моя краса так його вразить, що він забере мене в свій гарем... А коли вранці Алі-бей виходив з мого дому, то приставляв до дверей трьох муринів, аби жоден чоловік до мене не підступився... Ах, ах, Сулейманчику мій!
Вона дістала хусточку, вхопила її зубами й засичала, як морська черепаха.
Зорбас пересадив її на стілець поряд із собою, роздратовано підхопився й забігав сюди-туди. У кімнаті відразу стало тісно, Зорбас і собі засичав, ухопив свій костур і вилетів надвір. За хвилину я вже побачив, як він, приставивши до стіни драбину, дереться по ній через дві приступки.
— Кому це ти зібрався нам’яти боки? — крикнув я.— Сулейману-паші?
— Цур їм, цим котам! Не дадуть спокою!
І він одним стрибком опинився на даху.
Тим часом мадам Ортанс, п’яна, розпатлана, вже заплющила свої безліч разів ціловані очі, сон підхопив її й поніс у великі міста Сходу — в сади по внутрішніх дворах, у темні гареми, до ласолюбних пашів. А потім поніс її морями і їй снилося, ніби вона рибалить, ніби ось уже закинула чотири вудки і на них спіймалося чотири величезних панцерника...
Спокійна, свіжовикупана морем, стара сирена усміхнулася вві сні.
Увійшов Зорбас, потрясаючи костуром.
— Спить? — запитав він, глянувши на мадам.— Спить, стерва?