Коли він проїхав, я запитав у Зорбаса:
— Що ти зробив старому, чого він так кричав?
— Я? Нічого я йому не зробив! Подивився на мула. А хіба тебе не вражає?
— Що саме?
— Ну, що на світі є мули.
А то ще іншого разу, коли я лежав на березі й читав, Зорбас підійшов, сів навпроти мене по-турецькому, поклав на коліна сандур і почав грати. Я підвів очі, глянув на нього. Зорбасове обличчя поволі змінювалося, на ньому проступала якась дика радість, якесь незвичайне піднесення; він витяг довгу зморшкувату шию й заспівав.
Македонські мелодії, клефські пісні, дикі згуки — людське горло набувало свого прадавнього призначення, коли крик був найвищим синтезом, який сконденсовував у собі все те, що ми сьогодні називаємо музикою, поезією й почуттям.
«Ах! Вах!» — виривалося з надр Зорбасового нутра, і вся ота тоненька кірка, яку ми називаємо цивілізацією, тріскалася і з-під неї виривався безсмертний звір, волохатий бог — страшна Горила.
Вугілля, збитки, прибутки, Бубуліни — все щезло. Крик змітав усе, ми вже ні в чому не мали потреби; завмерлі на пустельному крітському узбережжі, ми затаїли в наших грудях всю гіркоту й радість життя, гіркота й радість уже не існували, сонце заходило, насувалася ніч, танцювала Велика Ведмедиця навколо непорушної осі неба, сходив місяць і злякано дивився, як дві маленькі комахи безстрашно співають на піску.
— Ех, людина — це звір,— сказав раптом Зорбас, збуджений довгим співом,— закинь свої книжки! Як тобі не соромно? Людина — звір, а звірі не читають.
Трохи помовчавши, він засміявся:
— Знаєш, як бог створив людину? Знаєш, які найперші слова сказав богові цей звір?
— Ні, звідки б мені знати? Я там не був.
— Зате я був! — вигукнув Зорбас, і очі його спалахнули.
— Тоді розказуй!
І почав Зорбас жартівливо-патетичним тоном плести міф про створення людини:
— Так от, слухай, хазяїне! Одного ранку бог устав не з тої ноги. «Ну що я за бог, коли не маю людей, які б співали мені хвалу й проклинали мене? Воно б і час минав веселіше. Набридло мені жити самотою, як сич. Тьху!» Поплював бог у долоні, засукав рукави, надів окуляри. Потім узяв пригорщу глини, поплював на неї, розмочив, гарненько вимісив і зліпив чоловічка, а тоді поставив на сонце. Через сім днів підняв його — сухий. Подивився на нього бог, засміявся. «Чорти б мене вхопили,— каже,— це ж свиня, яка стала на задні ноги. Що хотів, а що вийшло! Ну, та коли вже так влип, то хай буде!» Ухопив він чоловічка за карк, дав йому копняка під зад: «Ану ж, мотай звідси! Плоди поросяток, земля твоя! Вперед! Раз, два, марш!»
Але ж, любий мій, той чоловічок не був свинею: на голові капелюх, на плечі накинуто пальто, штани із стрілкою, черевики з червоними китицями. А за поясом — певно, диявол запхав — наточений кинджал з написом: «Я тебе прикінчу!»
То була людина; бог простяг їй руку для поцілунку, а людина підкрутила вуса й каже: «Ану, старий, відступися, дай пройти!»
Зорбас примовк, побачивши, що я аж корчуся зо сміху.
— Не смійся,— насупився він,— так і було!
— Але звідки ти знаєш?
— Так було, кажу тобі, якби я був Адамом, то зробив би так само...
...Я ще тримав запашного Зорбасового листа з намальованим серцем, яке пронизала стріла, і заново переживав усі ті дні, що провів разом з ним, дні, наповнені людською суттю. Час, відколи я запізнав Зорбаса, набув нового присмаку: це вже була і не математична одноманітна послідовність подій, і не моє внутрішнє нерозв’язане філософське питання, це був теплий тонко просіяний пісок, і я відчував, як ніжно й лоскітливо сиплеться він між моїми пальцями.
— Аби ти був здоровий, Зорбасе,— прошепотів я.— Ти дав плоть, жадану теплу плоть моїм абстракціям, які тремтіли в мені від холоду. Коли тебе немає, я знову починаю мерзнути.
Я взяв папір, покликав одного робітника й відправив термінову телеграму: «Приїжджай негайно».
Субота, вечірня пора, перше березня. Я сидів, обпершись спиною на скелю біля самого моря, й писав. Сьогодні я побачив першу ластівку, мені стало радісно. Буддине закляття звільна виливалося на папір, боротьба з ним стала легшою, я не поспішав і був певен, що позбудуся моїх мук.
Аж раптом чую кроки по ріні, підводжу голову, бачу — вздовж берега мчить, мов прикрашений прапорами фрегат, розпашіла, задихана стара наша сирена.
Вигляд у неї був стурбований.
— Маєш лист? — гукнула вона тривожно.
— Маю,— розсміявся я й підвівся, щоб привітатися з нею.— Безліч вітань передає тобі, пише, що згадує тебе і вдень, і вночі, не може ні їсти, ні пити, не може спати, не витримує розлуки з тобою.
— Більш нічого не пише?
Мені стало жаль її, я дістав з кишені листа і вдав, ніби читаю. Стара сирена розкрила беззубого рота, примружила очі й заслухалась, важко дихаючи.
Я вдавав, що читаю, затинався, придивлявся, мовби не розбирав почерку: «Сьогодні заскочив я, хазяїне, в одну корчму пообідати. Дуже зголоднів. Аж раптом дивлюсь заходить дівчина, така гарна — справжня тобі русалка. Але ж боже мій, як вона схожа на мою Бубуліну! І одразу з моїх очей бризнули сльози, горло перехопило — не проковтнути їжу! Устав я, розплатився і вийшов. І від кохання в мене так потьмарився розум, хазяїне, що я, хто лише вряди-годи згадує святих, побіг до церкви святого Мінаса й поставив йому велику свічку. «Святий Мінасе,— помолився,— зроби так, щоб я отримав добрі вісті від мого коханого янгола. Зроби так, щоб наші крила з’єдналися якнайшвидше!»
— Хі-хі-хі! — засміялася мадам Ортанс і зашарілась.
— Чому пані сміється? — запитав я, урвавши читання, щоб звести дух і подумки сплести брехню далі.— Чому пані сміється? Ось мене аж плач бере.
— Якби ти знав... Якби ти знав...— крізь сміх видушила вона.
— Що?
— Крила, каже, безбожник. Так він називає ноги, коли ми залишаємося самі. Зроби так, каже, щоб наші крила з’єдналися... Хі-хі-хі!
— Але ж, люба пані, послухай далі. Тут просто голова йде обертом...
Я перегорнув сторінку і знову вдав, що читаю: «А оце сьогодні проходив повз перукарню, аж раптом перукар вихлюпнув надвір таз мильної води, і на вулиці так гарно запахло. Я знову згадав мою Бубуліну, і в мене з очей покотилися сльози. Я більше не можу, хазяїне, бути далеко від неї. Я збожеволію. Подумати тільки, я вже докотився до того, що став віршомазом,— позавчора, коли мені не спалося, я взяв і змайстрував пісеньку; прошу тебе, прочитай їй, нехай вона побачить, як я страждаю:
Мадам Ортанс мрійливо примружила очі і схвильовано слухала. Навіть стрічку з шиї зняла і, мовчки усміхаючись, м’яла її, давши волю своїм зморшкам. Відчувалося, що думки її радісні й щасливі, летять далеко-далеко в безкрає море.
Березень, свіжа трава, червоні, жовті, сині квіточки, чисті води, а на них ячали, паруючись, зграї білих і чорних лебедів: білі — то самки, чорні — самці з пурпуровими напіврозкритими дзьобами. Блискучі зелені мурени випливали на поверхню й спліталися з великими голубими зміями. Мадам Ортанс була знову чотирнадцятирічною, вона танцювала на східних килимах у Александрії, Бейруті, Смірні, Константинополі, а потім — на блискучому корабельному паркеті біля Кріта. Але в голові все переплуталося, вона нічого не могла пригадати як слід. Усе їй здавалося однаковим, груди її стирчали, береги шуміли.
І раптом, коли вона танцювала, море вкрили кораблі з золотими носами, з барвистими наметами на кормі, з шовковими прапорами. З кораблів сходили паші з золотими стоячими китицями на фесках, старі беї-залицяльники з дорогими дарунками в руках і їхні безвусі жалібні синочки. Сходили флотоводці в блискучих трикутних капелюхах і морячки з білосніжними комірами, у широких штанях, що тріпотіли на вітрі. Сходили молоді крітяни в голубих сукняних шароварах, жовтих чоботях, з чорними хустками на головах. Сходив позаду всіх і Зорбас, височенний, виснажений коханням, з великою обручкою на пальці й вінком з квітів лимона на сивому волоссі.