Одного разу в Берліні я отримав телеграму: «Знайшов зелений камінь дивовижної краси, приїжджай негайно. Зорбас».
У Німеччині тоді саме був великий голод. Марка настільки знецінилася, що доводилося пхати на собі лантух з мільйонами, аби зробити якусь нікчемну покупку, а щоб розплатитися за обід у ресторані, треба було відкрити пухлу від паперових грошей валізу й витрусити з неї на стіл геть усе; невдовзі настали й такі часи, коли доводилося платити по десять мільярдів банкнотами за одну поштову марку.
Голод, холод, потерті піджаки, діряві черевики. Завжди рожеві німецькі щоки зжовкли. Віяв осінній вітер, люди, мов листя, падали на вулицях. Дітей обманювали шматочками гумки — давали смоктати, щоб не плакали. Поліція патрулювала мости через річку, бо з них почали стрибати матері з немовлятами, щоб утопитися й таким чином покінчити з муками.
А потім зима, сніг. Мій сусіда, німець, професор-синолог, аби зігрітися, брав довгий пензлик і марудним далекосхідним способом намагався переписати якусь стародавню китайську пісеньку або котрийсь із висловів Конфуція. Кінчик пензлика, високо піднятий лікоть і серце вченого мали утворювати трикутник.
— У же за кілька хвилин,— казав він мені задоволено,— я зігріваюся, піт виступає під пахвами.
Саме в ці гіркі дні я й отримав телеграму від Зорбаса. Спочатку я був скипів. Мільйони людей принижуються, падають на коліна з-за шматка хліба, бо не мають чим підкріпити тіло й душу, а тут на тобі, телеграма: вирушай за тисячі миль помилуватися зеленим каменем дивовижної краси. Будь вона проклята, краса ота, сказав я, вона бездушна і їй байдуже до людських мук.
Та раптом я здригнувся: мій гнів уже минув, і я з жахом відчув, що на той нелюдський Зорбасів поклик у мені відгукується інший нелюдський поклик. Якийсь хижий птах змахнув у мені крилами, готовий злетіти.
Одначе він не злетів: я знову не зважився. Я не сів у поїзд, не піддався божественному тваринному покликові, що лунав у мені, не зробив відчайдушно сміливого вчинку. Я послухався голосу поміркованого, тверезого людського розуму. І взяв ручку, й написав Зорбасові, і пояснив йому...
І він відповів:
«Даруй мені, хазяїне, але ти книгогриз. Міг би й ти, нещасний, раз у житті побачити прекрасний зелений камінь, так ти не захотів. Їй-богу, якось, коли не було чого робити, сидів я та й думав: «Існує чи не існує пекло?» А тепер, отримавши твого листа, я сказав: «Мабуть, пекло таки має існувати для деяких книгогризів».
Зринули спогади, і ось товпляться, поспішають один поперед одного. Час уже дати їм лад. Розповісти про кумедні й лихі Зорбасові пригоди від самого початку. Бо навіть найнесуттєвіші випадки, пов’язані з ним, яскраво виблискують у моїй пам’яті, живі й чарівливі, як різнобарвні рибки в прозорій морській воді улітку. Ніщо Зорбасове не вмерло в мені, бо те, чого він торкався, немовби ставало безсмертним. Проте в ці дні мене пойняла несподівана тривога: вже два роки я не отримував від нього листів, а йому ж уже сімдесят з гаком і, можливо, він у небезпеці. Напевне йому загрожує небезпека, інакше я не можу пояснити, чому мене раптом охопило бажання переглянути все, пов’язане із Зорбасом, пригадати все, що він розповідав мені і що зробив, і зафіксувати на папері, аби воно не зникло. Писанням, немов закляттями, я хочу відвернути смерть, його смерть. Боюсь тільки, чи не є ця книжка, яку я пишу, поминками по ньому.
А вона має, як я тепер бачу, всі ознаки поминок. Прикрашена таця, на ній густо посипане цукром коливо, а на ньому викладено корицею й мигдалем ім’я: АЛЕКСІС ЗОРБАС.
Я дивлюсь на це ім’я, і синє крітське море, зненацька здійнявшись переді мною, вривається в мою пам’ять. Слова, сміх, танці, бенкети, турботи, тихі вечірні розмови, і круглі, то ніжні, то презирливі очі, що невідривно вдивляються в мене, мовби щомиті шлють мені вітання, навіки прощаючись зі мною.
І як ото тоді, коли ми розглядаємо багато прикрашену поминальну тацю, в печерах наших душ зависають низками, мов кажани, ще й інші спогади,— так само з тінню Зорбаса, хоч я того й не бажав, сплелася від першої миті ще й інша дорога мені тінь, а за нею ще одна — знебулої, густо нафарбованої, безліч разів любленої жінки, яку ми із Зорбасом зустріли на піщаному крітському березі Лівійського моря...
Мабуть, людське серце — то наповнена кров’ю закрита яма, і як тільки її відкриєш, до неї збігаються напитися всі спраглі невтішні тіні, які весь час товпляться навколо нас, заступаючи світло. Збігаються напитись нашої крові, бо їм відомо, що іншого шляху до воскресіння не існує. А сьогодні попереду всіх, відмітаючи інші тіні набік, поспішає своїми величезними кроками Зорбас, бо знає, що нині по ньому справляють поминки.
Тож даймо йому нашої крові для воскресіння. Зробімо все, що можемо, аби пожив ще трохи цей дивовижний прожера, пияк, бабій, бурлака і трудяга. Найширша душа, наймогутніше тіло, найвільніший крик, які я знав у своєму житті.
Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса
Я познайомився з ним у Піреї. Там, у порту, я мав сісти на пароплав до Кріта. Йшов дощ. Дув пронизливий сірокко, і бризки з моря долітали аж до маленької кав’ярні. Її скляні двері були зачинені, всередині стояв важкий дух людських тіл та чаю з шавлії. Надворі було холодно, вікна запітніли від дихання. П’ять чи шість моряків у брунатних сорочках із козячої вовни, провівши безсонну ніч, пили каву й чай, поглядаючи крізь помутнілі шибки на море.
Риба, очманіла від ревіння бурі, знайшла собі притулок на глибині, у тихих водах, і тепер вичікувала, поки світ угорі вгамується, а гурти рибалок по кав’ярнях чекали й собі, коли уляжеться гнів господній, і риба, осмілівши, підніметься у верхні води шукати поживи. Морські язики, дракони та скати вже поверталися з нічного розбою на спочинок. Світало. Скляні двері відчинилися, і ввійшов низенький, засмаглий портовик з непокритою головою, босий, увесь заляпаний болотом.
— Гей, Костандісе,— гукнув старий морський вовк у синій куртці,— як справи?
Костандіс сердито сплюнув і вигукнув:
— Які там справи? Доброго ранку, кав’ярне! Вечір добрий, родино! Доброго ранку, кав’ярне! Вечір добрий, родино! Оце й усе моє життя. Робота — йок![4]
Дехто засміявся, інші закивали головами, бурмочучи лайки.
— Життя — довічна буцегарня,— мовив вусань, який набрався філософії в Карагьоза[5],— довічна буцегарня, будь вона неладна!
М’яке синьо-зелене світло залило брудні шибки, просочилося в кав’ярню, зависло на руках, носах і лобах, скочило на плиту, заграло на пляшках. Електричні лампочки поблідли: похмурий, змучений безсонною ніччю власник кав’ярні простяг руку до вимикача й вимкнув світло.
На хвилину запала тиша. Всі підвели очі й утупились у шибки, за якими починався каламутний день. Було чути, як з гуркотом розбиваються хвилі, а в кав’ярні булькають кілька наргіле[6].
Старий морський вовк, зітхнувши, вигукнув:
— Як це там капітан Лемоніс? Поможи йому, господи!
Його лютий погляд ковзнув у морську далечінь.
— Прокляте море! Доки воно робитиме жінок удовицями? — проревів він і підкрутив сивого вуса.
Сидячи в кутку, я змерз і знову замовив чаю з шавлії; хотілося спати, але я боровся зі сном, з утомою і з вранішнім смутком цього дня. Я дивився крізь каламутні шибки на порт, що прокидався й ревів сиренами пароплавів, криками візників та човнярів. Я дивився й дивився, і на моє серце ще дужче налягав сум, навіяний ревом моря, дощем та розлукою.
Я втупився поглядом просто себе в чорний ніс великого пароплава, ще й досі від палуби аж до низу зануреного в морок. Сіявся дощ, і я бачив його срібні ниті, що пришивали небо до багнюки.