Вічні, зайві, марні питання — чому? куди? — постають знову й знову, отруюючи душу; ця недороблена ваза, об яку розбився, щойно злетівши радісно і впевнено, творчий порив митця, повнить тебе гіркотою.
Раптом на одному з каменів біля зруйнованого палацу виріс засмаглий на сонці пастушок з почорнілими колінами та з завитою в тюрбан торочкуватою хусткою на голові.
— Гей, куме, кумцю! — гукнув він.
Мені хотілося побути самому, і я вдав, що не чую.
Але пастушок в’їдливо засміявся:
— Е, ти прикидаєшся, що не чуєш! Гей, куме, маєш сигарету? Дай закурити, бо в мене тут, в цій пустелі, вже вуха попухли!
Він з таким почуттям протяг останні слова, що мені стало шкода його.
Сигарет у мене не було, і я витяг з кишені гроші. Але пастушок розсердився.
— Під три чорти гроші! — вигукнув він.— Що я з ними робитиму? Кажу ж тобі, вуха попухли, дай мені сигарету!
— Нема в мене,— з відчаєм сказав я.— Нема!
— Нема! — гнівно скрикнув пастушок і щосили гупнув у камінь гирлигою.— Нема! А що то в тебе в кишені, чого вона так видувається?
— Книжка, хустка, папір, олівець, ножичок,— відповів я, дістаючи все це по одному з кишені.— Хочеш, подарую тобі ножичок?
— Я маю. Всього потроху маю. І хліб, і сир, і ніж, і шило, і шкіру на чоботи, і флягу з водою. Все це я маю. Все! А от сигарет не маю. Це однаково, що нічого не мати! А що ти робиш у цих руїнах?
— Дивлюсь на старовину.
— І що ж ти тут зрозумів?
— Нічого!
— І я нічого. Вони померли, ми живемо. Ну, ходи здоровий!
Він проганяв мене, наче був духом цього місця.
— Іду! — покірно відповів я і швидко пішов стежкою назад.
На мить я озирнувся й побачив, що пастушок, у якого попухли вуха, так само стоїть на камені, а його кучері, вибившись із-під чорної хустки, тріпотять на дужому вітрі, що невпинно віє з півдня. Світло заливало його з голови до п’ят, немов стікало по бронзовій статуї. Гирлигу він тримав тепер на плечі і щось насвистував.
Я звернув на іншу стежку й почав спускатися на узбережжя. На мене накочувались гарячі подихи Аравії й пахощі поблизьких садів, пахла земля, сміялося море, небо було синє, блискуче, мов криця.
Зима згорблює наше тіло й душу, а ось тепер запанувало тепло, воно розправляє груди. Дорогою я почув хрипкі крики вгорі. Підвів голову й побачив чарівне видовище, яке ще з дитячих років хвилювало моє серце: вишикувані, наче військо, поверталися з теплих країв журавлі, несучи на крилах і в заглибинах своїх кістлявих тіл, як каже легенда, ластівок.
Ритмічний коловорот часу, обертання колеса світу, чотири обличчя землі, що одне по одному проступають під сонцем, плин життя, який і нас несе з собою — все це знову виповнило тривогою мої груди. І знову з голосом журавля відлунилась у мені пересторога, що це життя єдине для кожної людини, іншого немає, тож утішайся всім, чим тільки можеш у ньому, втішайся саме тепер, бо воно скороминуще, і не буде тобі дано у вічності іншої нагоди.
Розум, що чує цю немилосердну — але ж і якого милосердя сповнену — пересторогу, прагне позбутися дріб’язкового, подолати нікчемні пристрасті, перемогти лінощі та марні великі сподівання й цілком віддатися кожній миті, яка відлітає назавжди.
У твоїй пам’яті зринають великі приклади, тобі стає ясно, що ти нікчемний, що життя твоє розпорошується по дрібних радощах і печалях, по безглуздих розмовах. Ти картаєш себе: «Сором! Сором!» — і до крові кусаєш губи.
Журавлі пропливли у небі на північ і розтанули в безмірі, але їхні хрипкі крики ще довго лунали в моїх вухах.
Спустившись до моря, я жваво пішов уздовж берега. Важко йти самотою край моря: кожна хвиля, кожен птах у небі кричить і нагадує тобі про обов’язок. Коли йдеш із кимось, то смієшся, розмовляєш, сперечаєшся і за всім цим не чуєш, що кажуть хвилі та птахи; хоча, може, вони нічого й не кажуть. Лише мовчки спостерігають, як ти йдеш під безглузді вигуки й теревені.
Я розлігся на ріні й заплющив очі. «Що ж таке душа,— думав я,— і що то за таємнича подібність її до моря, до хмар, до пахощів? Так, неначе вона сама є морем, хмарами чи пахощами...»
Я встав і рушив далі — в мені вже визріло рішення. Яке? Я ще до пуття не усвідомлював.
Раптом позад мене пролунало:
— Куди це пан розігнався? Чи не до монастиря?
Я обернувся: мені махав рукою, усміхаючись, невисокий, міцно збитий старий. Він був без палиці, волосся стягувала чорна хустка. Поряд з ним ішла його стара, з-за спини в неї виглядала донька: смаглява, хустка біла, очі дикуваті.
— До монастиря? — перепитав старий.
І тоді враз я усвідомив, що вирішив іти саме туди: вже кілька місяців мені хотілося побувати в маленькому жіночому монастирку над морем, але все не відважувався, і ось тепер несподівано мої ноги вирішили самі.
— До монастиря,— відповів я,— хочу послухати вшанування богородиці.
— Хай вона завжди дбає за тебе! — Старий прискорив ходу й наздогнав мене.
— Може, це ти і є ота вугільна компанія, про яку всі говорять?
— Я.
— О, хай тобі пресвята богородиця дає добрі прибутки. Ти зробив велику справу для нашого краю: дав хліб убогим родинам, хай береже тебе господь!
Але невдовзі хитрий старий, видно, вже пронюхавши, що справи мої йдуть зле, додав заспокійливо:
— Та хоч би ти й ніякого зиску не мав — не шкодуй! Віддяка тобі забезпечена — потрапиш до раю!..
— Мені тільки цього й треба, дідусю.
— Я не дуже грамотний, та якось чув у церкві слово боже, і те слово вкарбувалося мені в мізки, і вже не йде з думки: продай, каже господь, усе, що маєш і чого не маєш, і придбай велику перлину. А що то за велика перлина? Спасіння душі, синку. Ти, милостивий пане, стоїш на шляху до великої перлини.
Велика перлина! Хіба не вона зблискувала стільки разів у моїх думках, серед мороку, як велика сльоза?
Ми, двоє чоловіків, ішли попереду, а жінки, схрестивши руки на грудях, за нами. Час від часу ми перемовлялися про те, про се — чи зав’яжуться плоди на оливах, чи буде дощ на сходи ячменю. І, мабуть, обидва ми зголодніли, бо швидко перевели мову на їжу і вже більш ні про що не говорили.
— А яка їжа тобі найбільш до смаку, дідусю?
— Всяка, всяка, синку. Казати: оця їжа добра, а ота погана — великий гріх.
— Чому? Хіба не можна вибирати?
— Таки ж не можна!
— Але чому?
— Тому що є люди, які голодують.
Я присоромлено замовк. Ніколи моє серце не досягало такого благородства і такого співчуття.
Радісно, переливчасто, мов жіночий сміх, залунали дзвони монастирської дзвінички.
Старий перехрестився й пробурмотів:
— Допоможи нам, всемилостива Матір божа Заклана! У неї на шиї ножова рана, і кров тече. За корсарських часів...
І почав змальовувати муки богородиці, немовби справді була така жінка, переслідувана донька вигнанця. Її поранили ножем невірні агаряни. Тоді вона, плачучи, прийшла сюди зі Сходу разом із своїм дитям.
— Раз на рік з її рани тече справжня гаряча кров,— розповідав далі старий.— Пригадую, якось на її свято — я тоді ще був безвусим юнаком — зійшлися ми з усіх навколишніх сіл поклонитися їй, милостивій. Було п’ятнадцяте серпня. Ми, чоловіки, полягали спати надворі, а жінки — всередині. Аж ось я вві сні — господи твоя воля! — чую, ЩО мене кличе богородиця. Підхоплююсь на ноги, біжу до ікони, торкаюся рукою до шиї богородиці і що бачу? Пальці мої закривавились...
Старий перехрестився, обернувся назад, поглянув на жінок і підохотив їх:
— Гей, жіноцтво, тримайтеся, вже підходимо!
І вже тихше продовжував розповідь:
— Я ще був неодружений. І от упав я перед богородицею, поклонився всемилостивій і вирішив залишити цей оманливий світ — постригтися в ченці...
Він засміявся.
— Чого смієшся, дідусю?
— Так як же мені не сміятися, синку? Наступного ж таки дня сатана прикинувся жінкою і постав переді мною — он вона, ласкава пані!