— Геть звідси! Бігом...
— Я прийшов від мадам...— почав недоумкуватий.
— Геть звідси, кажу тобі! Я зайнятий!
Мімітос подався геть, Зорбас нервово сплюнув.
— День дано для роботи,— сказав він.— День — це чоловік. А ніч дано для гульні, ніч — це жінка. Не треба їх плутати!
Тоді озвався я:
— Хлопці, уже полудень, час би й пообідати.
Зорбас обернувся, побачив мене і скривився:
— З твого дозволу, хазяїне, залиш нас. Ходи собі обідати. А ми згаяли десять днів, треба надолужити втрачене. Смачного тобі!
Я вийшов із лави, спустився на берег. Хотілося їсти, та я розкрив книжку, яку мав при собі, й невдовзі забув про голод. «Роздум — це теж забій,— подумав я.— Налягай!» І поринув у глибоку шахту мозку.
Хвилююча книга — про засніжені гори Тібету, про його таємничі монастирі, про мовчазних ченців у жовтих рясах, ченців, які, зосереджуючи свою волю, примушують ефір набирати форми того, чого вони бажають.
Високі вершини, повітря, густонаселене духами; до тієї високості не долітає суєтне шамотіння світу. Великий аскет бере своїх учнів, хлопців шістнадцяти — вісімнадцяти років, і веде їх опівночі до замерзлого гірського озера. Там вони роздягаються, пробивають лід і занурюють одяг у крижану воду, а тоді надягають його й сушать на тілі. Потім знову занурюють і знову сушать, і так сім разів. А по тому вертаються в монастир на ранкову молитву. Піднявшись на якусь вершину, заввишки п’ять чи шість тисяч метрів, вони спокійно вмощуються й починають глибоко, ритмічно дихати. Сидять голі до пояса й не мерзнуть. У пригорщах тримають кружки з холодною водою і вдивляються в неї. Зосередивши на замерзлій воді свою увагу, і вода закипає. Тоді вони заварюють собі чай.
Великий аскет збирає учнів навколо себе й вигукує: «Горе тому, хто не має в собі джерела щастя!», «Горе тому, хто хоче бути схожим на інших!», «Горе тому, хто не усвідомлює, що це життя й потойбічне є одне ціле!»
Заходила ніч, уже не можна було читати. Я закрив книжку й задивився на море. «Треба,— міркував я,— звільнитися від усіх кошмарів: будд, богів, вітчизн, ідей... «Горе тому хто не звільниться,— подумки кричав я,— від будд, богів, вітчизн, ідей!»
Море різко почорніло, щербатий місяць хилився до заходу. Вдалині, за садами, сумно вили собаки, і їхнє виття повнило всю долину.
З’явився Зорбас, заляпаний глиною, сорочка на ньому була подерта.
— Добре сьогодні день минув,— сказав він задоволено.— Попрацювали.
Я слухав Зорбаса, не розуміючи його слів: мої думки й далі витали по далеких таємничих бескеттях.
— Про що замислився, хазяїне? Розум твій десь далеко.
Я зібрався з думками, обернувся, глянув на товариша й кивнув головою:
— Зорбасе, тобі здається, що ти страшний, жахливий Синдбад Морехід, який об’їхав увесь світ, тому ти й кокошишся. Але ти не бачив нічого, нічого, нещасний! І я теж. Світ далеко більший, ніж ми собі уявляємо. Ми все мандруємо, а насправді ще й носа не виткнули за поріг свого дому.
Зорбас стиснув вуста й нічого не сказав. Тільки вискнув, наче вірний пес, коли його б’ють.
— Є такі велетенські гори,— вів далі я,— пристановище богів. Там повно монастирів. А в тих монастирях живуть ченці, одягнені в жовті ряси. Вони можуть сидіти схрестивши ноги місяць, два місяці, шість місяців і думати про якусь одну-єдину річ. Єдину, чуєш? Не про дві, про одну! Вони не думають так, як ми, одразу про жінку й вугілля, чи про книжку й вугілля, їхній розум спрямований на одну-єдину річ. Тому вони здатні творити дива. Ти бачив, Зорбасе, як лінзою збирають сонячне проміння в одну точку? У тій точці невдовзі спалахує полум’я. А чому? А тому, що сила сонця не розпорошується, вся вона збирається в одному місці. Так само й людський розум може творити дива, якщо спрямувати його на одну-єдину справу. Ти зрозумів?
Зорбасові перехопило віддих. Він аж сіпнувся, наче хотів утекти, але стримався.
— Кажи далі! — прохрипів він здушеним голосом, та одразу підхопився на ноги й загорлав: — Мовчи! Мовчи! Навіщо ти мені ятриш душу, хазяїне? Мені тут було добре, куди ти мене штовхаєш? Я зголоднів, аж тут бог чи диявол (хай мене грім поб’є, якщо я їх розрізняю!) кинув мені маслака, щоб я обгриз його. Я помахав хвостом, загавкав: «Дякую! Дякую!» А тепер ось...
Зорбас тупнув ногою об каміння й відвернувся від мене — рушив був до халабуди, але знову скипів і зупинився.
— Ух! Ото вже маслака кинув мені богодиявол! — прошипів він.— Якусь затягану співачку! Стару корову!
Потім ухопив жменю ріні й пожбурив у море.
— Тільки хто він, хто він, той, що кидає нам маслаки?
Зорбас почекав і, не почувши від мене відповіді, обурився:
— Мовчиш, хазяїне? Якщо знаєш, то скажи, аби і я знав, як його звати, і будь певен, я йому покажу! А отак, наосліп, куди мені пхатись? Тільки лоба наб’ю.
— Пора б уже й поїсти,— сказав я.— Берись-но куховарити. Спершу повечеряємо.
— А не могли б ми витримати один вечір не ївши, хазяїне? У мене був дядько, чернець, то він увесь тиждень сидів на воді та солі, і лише в неділю та по великих святах підсипав туди трохи висівок. І прожив сто двадцять років.
— Він прожив сто двадцять років, Зорбасе, бо вірив, що знайшов свого бога, прив’язав свого віслюка, як ти кажеш, і ніяких тобі клопотів. А от ми, Зорбасе, не маємо бога, який би нас годував, а тому розпалюй вогонь, є трохи риби, то звари юшку, гарячу, густу, та побільше вкинь у неї цибулі й перцю, як ми любимо. А там побачимо.
— Що побачимо? — роздратовано кинув Зорбас.— Коли наїмося, то все забудемо.
— Я цього й хочу, саме в цьому й полягає значення їди... Ну ж ходи вже, приготуй юшку, Зорбасе, поки ми обидва не луснули од злості!
Але Зорбас не зрушив з місця — він стояв непорушно й дивився на мене.
— Слухай, що я тобі скажу, хазяїне,— сказав він, я знаю, куди ти гнеш. Ось оце зараз, поки ти говорив, мені просто сяйнуло в голові, тепер я знаю!
— Куди ж я гну, Зорбасе? — запитав я, сміючись.
— Ти хотів би й собі спорудити монастир і поселити в ньому замість ченців скількись там отаких самих, як твоя милість, книгогризів, щоб вони читали й писали день і ніч і щоб з ваших ротів вилазили, як ото у святих на іконах, списані стрічки. Ну що, вгадав?
Я похилив голову, прикро вражений. Усе це були мої давні, юнацькі мрії, мої великі колись, а тепер вискубані крила. Наївність, благородство, високі поривання... В юності я хотів заснувати такий собі духовний гуртожиток. Щоб зачинитися в ньому разом з десятком товаришів — музикантів, художників, поетів — та й працювати цілими днями, а сходитись лише ввечері — порозмовляти... Я тоді навіть уклав статут гуртожитка. Ще й будинок підшукав — у монастирі святого Іоанна Мисливця у глибокій долині під Іміттосом[41].
— Угадав! — задоволено сказав Зорбас, бачачи, що я червонію й мовчу.
— Угадав, Зорбасе,— відповів я, приховуючи хвилювання.
— Ну, тоді я хотів би про щось тебе попрохати, святий Великий Ігумене: візьми мене в той монастир воротарем, щоб я займався контрабандою. Я постачав би туди деякі чудернацькі речі — жінок, бузукі, сулії з узо, смажених поросят... Щоб не пішло все життя на теревені!
Він зареготав і швидко подався до халабуди. За ним рушив і я. Зорбас мовчки почистив рибу, я приніс хмизу, розпалив вогонь. Коли юшка зварилася, ми взяли ложки й почали їсти просто з горщика.
Їли мовчки; цілий день ми не мали в роті й ріски, то ж тепер усмак ласували юшкою.
Вино звеселило нас, і Зорбас нарешті озвався:
— Було б дуже до речі, хазяїне, якби зараз появилася Бубуліна, хай вона буде здорова! Не дай боже зурочити! Тільки її й не вистачає. І скажу тобі між нами, хазяїне, скучив я за нею, чорти б її забрали!
— А чого ж ти не питаєш, хто тобі кидає цього маслака?
— Та яке тобі до цього діло? Це ж однаково, що шукати голку в копиці сіна! Маєш маслак, то не все одно, чия рука його кинула? Чи смачний він, чи є на ньому хоч трохи м’яса — ось питання, а все інше...
— Їда зробила диво! — сказав я, поплескавши Зорбаса по плечу.— Заспокоїлось голодне тіло? Отак спрагла душа моя заспокоїлась... Бери сандур!