— А з жінками як? — запитав я, сміючись.
— Настане і їхній час, будь вони прокляті, настане!
Тільки як мені стукне сімдесят років.
Хвилинку поміркувавши, він вирішив, що цього замало, тому уточнив:
— Ні, краще вісімдесят років. Твоя милість, хазяїне, зволить сміятися, та це зовсім не смішно! Саме так людина стає вільною, ти мене слухай, саме так стає вільною — як гультяй, а не як чернець. Щоб диявол від тебе відчепився, треба його вдвічі перевершити диявольщиною!
У дворі з’явився задиханий Дометіос, за ним — русявий юний чернець.
— Наче розгніваний янгол...— прошепотів Зорбас, милуючись із його юначої дикуватості й краси.
Дометіос і русявий ченчик підійшли до кам’яних сходів, що вели в горішні келії. Дометіос обернувся, глянув на ченчика, щось сказав йому. Той мотнув головою, ніби відмовлявся, та одразу ж покірливо схилив її, обхопив старого за поперек, і обидва почали підійматися сходами.
— Зрозумів? — запитав Зорбас.— Зрозумів? Содом і Гоморра!
Мимо проходили двоє ченців. Один підморгнув другому, щось шепнув, і обидва розсміялися.
— А яка злостивість! — буркнув Зорбас.— Ворон ворону ока не виклює, а чернець ченцеві виклює. Он поглянь на них: уже викльовують одна одній.
— Один одному...— поправив я, сміючись.
— Е-е, тут це те саме; не бери дурного в голову. Кажу ж тобі, хазяїне, це мули. Можеш називати їх так, як тобі до смаку: хоч Гавриліс, хоч Гаврилів, хоч Дометіос, хоч Дометія. Утікаймо, хазяїне, підпишемо купчу і втікаймо якнайшвидше. Тут, їй-богу, може відвернути і від чоловіка, і від жінки.
Він притишив голос:
— До того ж, я маю один план.
— Знову якесь глупство, Зорбасе?.. Ну, розповідай!
— Та як я тобі розповім, хазяїне? Твоя милість, даруй мені, свята людина. Всякого носив би на руках. А якби взимку знайшов блоху на своїй ковдрі, то пустив би її під ковдру, щоб не мерзла. Де вже тобі, благородному, зрозуміти такого старого волоцюгу, як я! Спіймаю блоху, то тільки — лусь! — і роздавив, запопаду вівцю — чик! — і зарізав та одразу на рожен її — бенкетую з друзями. Але ти мені скажеш: вівця не твоя; ну, що ж, я згоден. Однак спершу, брате, давай її з’їмо, а вже потім спокійно заведемо балачку, посперечаємося про твоє й моє. І ти, ласкавий пане, все казатимеш, казатимеш, казатимеш, а я колупатимусь паличкою в зубах.
У дворі заметалась луна від його сміху. З’явився наляканий Захаріас; він приклав пальця до губ і підійшов навшпиньках:
— Ш-ш-ш, не смійтесь! Он отам угорі, де відчинене вікно, працює митрополит. Там бібліотека, він пише. Цілий день пише.
— О, мені ж тебе саме й треба, отче Йосифе! — зрадів Зорбас, схопивши ченця під руку.— Ходімо в твою келію, поговоримо.
І обернувся до мене:
— А твоя милість, хазяїне, хай піде огляне церкву й старі ікони. Я почекаю ігумена: хоч би де він був, а таки ж прийде. Не втручайся й не здіймай хвилі! Покладись на мене, я знаю діло.
Потім нахилився до мого вуха й шепнув:
— Візьмемо ліс за півціни... Тільки мовчи!
І Зорбас швидко пішов, тримаючи напівбожевільного ченця під руку.
Я переступив поріг церкви й пірнув у прохолодну запашну сутінь.
Всередині не було нікого, тьмаво горіли срібні лампади, углибині на всю ширину церкви стояв різьблений іконостас, обвитий золотою виноградною лозою, обважнілою від грон, стіни згори донизу були оздоблені напівстертими фресками: суворі аскети, богом натхнені отці церкви, кучеряві янголи з широкими вилинялими стрічками у волоссі.
Угорі, в нефі, виднілася богородиця з благально здійнятими руками. Перед нею горіли великі срібні лампади і їхнє тремтливе світло м’яко, лагідно облизувало довгасте багатостраждальне обличчя. Ніколи не забуду сумних очей, круглого, як перстень, рота, великого вольового підборіддя. «Це цілковито задоволена,— подумав я,— цілковито щаслива навіть у найбільшому своєму мученицькому стражданні Мати, бо вона відчуває, що з її вмирущої утроби вийшло щось безсмертне...»
Коли я залишив церкву, сонце вже заходило. Я сів на лавці під помаранчею. Настрій у мене був чудовий. Купол церкви порожевів, ніби зайнялася зоря, ченці, зачинившись у своїх келіях, відпочивали — вночі на них чекало неспання, тож вони хотіли набратися сили, адже Христос цього вечора мав піднятися на Голгофу, тому і їм треба було підготувати себе, щоб піднятися разом з ним.
Дві чорні свині з цілими гронами рожевих сосків уже дрімали під рожевим деревом, на дахах парувалися голуби.
«Скільки ще я житиму,— думав я,— скільки ще радітиму цій землі, повітрю, тиші й пахощам квітучої помаранчі?» Ікона святого Вакха, яку я щойно побачив у церкві, переповнила моє серце раюванням. Все, що глибоко мене хвилювало,— єдність і настирливість у зусиллях, послідовність прагнень,— заново розкрилося переді мною. Хай добре ведеться тій невеличкій гарненькій іконі християнського святого з юначими кучерями, що в’ються над чолом, як чорні грона. Грецький Діонісій і святий Вакх злилися, набули одного вигляду, під виноградним листям і рясою трепетало те саме пристрасне засмагле на сонці тіло — Греція.
У дворі з’явився Зорбас.
— Прийшов ігумен,— проторохтів він поспіхом,— ми трохи поговорили, старий упирається, каже, нічого йому не перепадає, хоче більше, та я його уговтаю.
— Чого ж це він упирається? Адже ж ми домовились!
— Не втручайся, хазяїне, боже борони! — заблагав Зорбас.— Так усе зіпсуєш. Ну де це бачено — згадувати тепер про давню домовленість. Кому вона потрібна! Ну, чого насупився? Кажу тобі, нікому вона не потрібна! Купимо за півціни!
— Але що ти задумав, Зорбасе?
— Облиш, це моє діло, підмажу колесо — покотиться, второпав?
— Але чому? Не розумію.
— Бо я наробив зайвих витрат у Кастро, ось чому! Бо Лола мені обійшлася, тобто тобі обійшлася в кілька тисяч. Думаєш, я про це забув? Я маю гідність чи ні? Щоб ото моя совість була, як мухами засиджена? Я розтринькав — я й повертаю. Оце підрахував: на Лолу пішло сім тисяч. Я їх спишу на ліс. Хай за Лолу розплатяться ігумен, монастир та богородиця. Ось який мій план. Що, не подобається?
— Нітрохи. Хіба винна богородиця в твоєму безпутстві?
— Ну, певно ж винна, ще й як винна! Вона народила собі сина, бога. Бог сотворив мене й дав мені відомий струмент, сам знаєш, який. Той струмент, як тільки я натраплю на жіночий рід, забиває мені памороки, і я починаю трусити гаманцем. Зрозумів?
— Не подобається мені твоя затія, Зорбасе.
— Це вже інша справа, хазяїне. Давай спершу врятуємо сім тисяч, а тоді посперечаємося. «Діло доведи до краю, доти ж я тебе не знаю». Чув таку пісню?
Прийшов товстий отець-економ.
— Будьте ласкаві,— проспівав він солодким попівським голосом,— просимо вас до трапези.
Ми спустилися в трапезну — велике приміщення з лавами й довгими вузькими столами. Пахло прогірклою олією й чимось кислим. У глибині виднілася напівобвуглена фреска — Тайна Вечеря: одинадцять вірних учнів отарою збилися навколо Христа, а навпроти рудобородий і крутолобий, з орлиним носом, самотній Іуда, і Христос дивиться лише на нього.
Ми посідали до столу: отець-економ, по праву руку від нього — я, по ліву — Зорбас.
— Ви вже нам даруйте,— мовив отець-економ,— зараз піст, ні олії, ні вина, хоч ви й з дороги. Пригощайтеся!
Перехрестившись, ми мовчки потяглися до оливок, зеленого пір’я цибулі, ікри й пісних бобів. Всі жували повільно, без охоти.
— Таке воно, земне життя,— озвався отець-економ.— Піст. Але почекаймо, скоро Великдень, тоді буде й баранина, настане царство небесне.
Я закашлявся. Зорбас наступив мені на ногу, мовляв: «Замовкни!»
— Бачив я отця Захаріаса...— почав Зорбас, аби перевести розмову на інше.
Отець-економ аж підскочив:
— Може, той нечестивець тобі щось казав? У ньому сидить сім дияволів, не слухайте його! Нечиста в нього душа, тож йому все здається нечистим.