Сумно вдарив дзвін до всеношної. Отець-економ перехрестився й устав.
— Я маю йти,— сказав він.— Почалися страсті Христові, ми вирушаємо на Голгофу разом з ним. Ви тим часом можете відпочивати, ви ж з дороги. А завтра вранці, на утрені...
— Падлюки! — прошипів Зорбас крізь зуби, як тільки отець-економ пішов.— Падлюки, брехуни, людиномули, мулолюди!
— Що з тобою, Зорбасе? Може, тобі справді щось сказав Захаріас?
— Облиш, хазяїне, облиш, будь він неладний! Ну, нехай тільки не підпишуть, танцюватимуть вони в мене, як чорт на сковороді!
Ми пішли до келії, де нам постелили. На покуті висіла ікона: богоматір, яка припала щокою до щоки свого сина; її великі очі були повні сліз.
Зорбас кивнув на неї:
— Знаєш, хазяїне, чому вона плаче?
— Ні, не знаю.
— Тому, що бачить: якби я був іконописцем, то намалював би її без очей, без вух, без носа, бо мені її шкода.
Ми повкладалися на тверді постелі. Балки пахли кипарисом, у відчинене віконце вривався настояний пахощами квітів весняний вітерець. Час від часу з двору долітали одна за одною, наче хвилі, сумні співи, десь під вікном защебетав соловей, за ним озвався, трохи далі, другий, потім третій — ніч переповнилась коханням.
Я не міг заснути; солов’їне щебетання зливалося з голосінням по Христу, і я теж силкувався зійти під квітучими помаранчами на Голгофу, ступаючи, здавалося, по кривавих слідах. У синяві весняної ночі я бачив холодний рясний піт, що вкривав тіло Христа, бачив, як він простирає руки, ніби благає, ніби жебрає...
Галілеяни йшли за ним з вербовим гіллям у руках і кричали: «Осанна! Осанна!» — і кидали на землю свій одяг, щоб Христосу було м’якше ступати. А він дивився на цих людей, яких так любив, і жоден з них нічого не підозрював: лише він один знав, що йде вмирати. Мовчки плачучи під зорями, він утішав своє людське серце, що тремтіло зі страху. «Як пшеничне зерно, мусиш ти, моє серце, впасти в землю і вмерти. Не тремти. Бо як же інакше ти станеш колосом, як нагодуєш людей, котрі вмирають від голоду?»
Але людське серце в ньому тремтіло й тремтіло, не бажаючи вмирати...
Ліс навколо монастиря ущерть наповнився солов’їним щебетанням. Крізь вологе листя бриніла пісня кохання й пристрасті, а разом з нею трепетала, плакала, кипіла й переливалася через край душа людини.
І ось непомітно із співами про страсті Христові, зі щебетом солов’їв я полинув у сон, як, певно, душа лине в рай.
Не проспавши й години, я злякано підхопився і загукав:
— Зорбасе! Чуєш? Постріл!
Та виявилось, що Зорбас уже сидить на ліжку й курить.
У коридорі залунали голоси, важко зачовгали пантофлі, відчинялися двері, десь хтось застогнав, як поранений.
Я скочив з постелі й розчахнув двері. Переді мною виріс якийсь висохлий старий у гостроверхій білій скуфії та білій сорочці до колін.
— Хто ти?
— Хто ти?
— Митрополит...— відповів той тремтячим голосом.
Я мало не розсміявся, уявивши собі золоте облачення, митру, патерицю, різнокольорові фальшиві самоцвіти. Уперше я бачив митрополита в нічній білизні.
— Що то за постріл?
— Не знаю... не знаю...— пробурмотів митрополит і штовхнув мене назад у келію.
Зорбас засміявся з ліжка:
— Дрож тебе б’є, старче? Заходь, бідолахо. Ми не ченці, не бійся.
— Зорбасе,— тихо сказав я,— не говори так, це митрополит.
— Пхе, в нічній білизні ніхто не митрополит. Заходь, кажу тобі!
Він підвівся, взяв старого під руку, завів у келію й зачинив двері. Потім, діставши з торбини пляшку ракі, налив й подав йому:
— Випий, діду. Швидше отямишся.
Старий випив ракі, трохи пожвавішав і сів на моє ліжко, відкинувшись до стіни.
— Ваша святість, що то був за постріл? — запитав я.
— Не знаю, синку... Я працював до півночі і тільки-но ліг спати, як чую, з келії отця Дометіоса...
— Ага-а! — скрикнув Зорбас.— Ну, Захаріас, ти мав рацію!
Митрополит похилив голову й прошепотів:
— Певно, то якийсь злодій.
Шум у коридорі влігся, монастир знову поринув у тишу. Митрополит благально поглянув на мене добрими зляканими очима:
— Дрімаєш, синку?
Я зрозумів, що він не хоче йти в свою келію й залишатися знову на самоті — йому було страшно.
— Ні, не дрімаю,— відповів я.— Посидьте з нами.
Зав’язалася розмова. Зорбас, спершись на подушку, сопів, як міх, і смалив сигарету.
— Ти, хвалити бога, схожий на освічену людину,— звернувся до мене старенький.— Мені тут нема з ким порозмовляти. Я маю три теорії, які скрашують моє життя. Хотілося б тобі їх викласти.
І, не чекаючи моєї згоди, почав:
— Перша теорія така: форма квітів впливає на їхній колір, колір впливає на їхні властивості, внаслідок цього кожна квітка по-своєму діє на тіло, а отже, й на душу. Тому треба бути особливо обережним, коли йдеш квітучим полем.
Він замовк, ніби чекав моєї думки. А я уявив, як старенький походжає квітучим полем, з потаємним трепетом дивлячись униз, на квіти — на їхню форму, колір, і тремтить: усе поле навесні Заполонили духи...
— А ось друга теорія: всяка ідея, що має дійсний вплив, має й дійсну субстанцію. Вона існує, вона не витає в повітрі, як безтілесний привид, а має справжнє тіло — очі, рот, ноги, живіт... Вона або чоловік, або жінка, вона переслідує або чоловіків, або жінок... Тому й сказано в євангелії: «Слово стало тілом...»
Він знову нерішуче поглянув на мене й поспіхом заговорив, не витримавши мого мовчання:
— Третя теорія ось яка: вічність існує і в нашому минулому житті, але нам дуже важко знайти її самим, нас заводять на манівці буденні турботи. Лише окремі, вибрані з вибраних, спромогаються і в цьому скороминущому житті жити вічністю. Решта були б пропали, та господь пожалів їх і ниспослав їм віру — завдяки цьому і юрба може прилучитися до вічності.
Митрополит скінчив, йому полегшало на серці. Він підвів на мене свої оченята з голими повіками й усміхнувся. Ніби казав: «Бач, що маю — те й даю тобі». Мене зворушило, що старенький ось так щиросердо пропонував мені, ледве запізнавшися зі мною, плоди всього свого життя.
В очах його стояли сльози.
— Ну, як тобі мої теорії? — запитав він і схопив у свої долоні мою руку.
Старенький дивився на мене так, ніби сподівався почути від мене, чи не пішло його життя намарне.
Він тремтів, а я знав, що над істиною стоїть інший обов’язок людини, незрівнянно вищий від неї.
— Ці теорії здатні врятувати багато душ, дідусю,— відповів я.
Обличчя старого митрополита проясніло — виходить, життя прожите не марно.
— Дякую, дитино моя,— прошепотів він і ніжно потиснув мою руку.
Раптом із свого кутка вихопився Зорбас.
— Вибачайте мені, але я маю ще й четверту теорію.
Я занепокоєно глянув на нього, а митрополит пожвавішав.
— Розкажи, дитино моя, добра й благословенна, що то за теорія?
— Що двічі два буде чотири! — серйозно мовив Зорбас.
Мирополит сторопіло втупився в нього.
— І п’ята теорія, старче,— вів далі Зорбас,— що двічі два не буде чотири. Вибирайте на здоров’я!
— Не розумію...— пробурмотів митрополит, розгублено глянувши на мене, ніби прохав допомоги.
— І я теж! — вигукнув Зорбас і зареготав.
Я обернувся до розгубленого старенького й перевів розмову на інше:
— А якими дослідженнями ви займаєтеся тут, у монастирі?
— Переписую старі рукописи монастиря, а цими днями взявся ще й за епітети, якими наша церква прикрасила Діву Марію.
Він зітхнув і додав:
— Постарів я, вже нічого іншого не годен робити. Легшає мені на душі, коли переписую всі ті оздоби Діви й забуваю про убогість світу.
Спершись на подушку, він забубонів, наче марив:
— Нев’януча Троянда; Благодатна Земля; Виноградна Лоза; Джерело; Ріка; Джерело, що несе дива; Небесні Сходи; Міст; Яхта; Затока; Ключ від раю; Зоря; Лампада; Блискавка; Вогненний Стовп; Полководець Заступник; Незрушна Фортеця; Неприступна Стіна; Прихисток; Пристановище; Утіха; Радість; Палиця для сліпих; Мати для сиріт; Стіл; Харч; Мир; Тиша; Пахощі; Духмяність; Мед і Молоко...