— Заговорюється, бідолаха...— тихо промовив Зорбас.— Накину, мабуть, на нього ковдру, щоб не мерз...
Він підійшов до митрополита, накрив його ковдрою, поправив подушку й сказав:
— Є сімдесят сім видів божевілля, так я чув, а це вже, виходить, сімдесят восьмий.
Зазоріло. У дворі вдарило дерев’яне калатало. Я висунувся з вікна й побачив слабосилого ченця з чорним покривалом на голові, який повільно обходив двір і бив молоточком по довгастій дощечці, що видавала мелодійний звук. Ніжний, гармонійний, закличний голос калатала повнив ранкове повітря. Соловей уже мовчав, а на деревах злякано защебетали перші вранішні пташки.
Звісившись із вікна, я зачаровано слухав промовисту мелодію калатала й думав, що навіть те найдосконаліше, що є в житті, може занепасти, зберігаючи гордовиту, сповнену благородства зовнішню форму, хоч уже й порожню. Душа відлітає, а її панцир, хитромудрий і просторий, який вона видобувала, наче мушлю, стільки віків, щоб він беріг її завжди, залишається недоторканим.
«Такими порожніми мушлями є,— казав я собі,— препишні кафедральні храми, які зустрічаєш по гамірних, уже безвірних містах — доісторичні чудовиська, що від них залишилися тільки кістяки, оголені дощами й сонцем».
У двері нашої келії хтось постукав, потім пролунав густий голос отця-економа:
— Вставайте на утреню, брати!
Зорбас підхопився й люто проревів:
— Що то був за постріл?
Він трохи почекав. Мовчання. Чернець, певно, ще стояв за дверима, бо якби пішов, то ми б почули кроки. Зорбас спалахнув і знову ревнув:
— Що то був за постріл, гей, ченче?
Тоді почулись швидкі кроки — вони віддалялися. Зорбас одним скоком опинився біля дверей і відчинив їх:
— Тьху, негідники! — гримнув він і плюнув услід ченцю, який поспішав утекти геть.
— Попи, ченці, черниці, епітропи[45], дяки — тьху на вас усіх!
— Ходімо,— сказав я,— тут пахне кров’ю.
— Якби то тільки кров’ю! — буркнув Зорбас.— Ти, хазяїне, іди на утреню, якщо матимеш від неї задоволення, а я піду розвідаю, що воно тут скоїлося.
— Ходімо звідси! — стояв я на своєму.— А ти зроби мені ласку — не пхай носа куди тебе не просять.
— Але я тільки туди й хочу впхати, хазяїне!
Він трохи подумав і хитро посміхнувся:
— Здається, диявол у великій своїй милості все чудово владнав. Знаєш, хазяїне, скільки може коштувати цей постріл у монастирі? Сім тисяч!
Ми спустилися у двір. Пахощі квітучих дерев, тиша, розкіш невимовна. Нас чекав Захаріас, він підбіг і схопив Зорбаса за руку.
— Брате Канаваро,— тремтячи, прошепотів старий,— треба втікати!
— Що то був за постріл? Когось убито? Слухай, ченче, кажи, поки я тебе не задушив!
У ченця затремтіло підборіддя. Він оглянувся довкола: двір порожній, келії зачинені, з розчахнутих дверей церкви хвилями котився спів.
— Ходіть за мною обидва,— шепнув Захаріас.— Содом і Гоморра!
Ми прослизнули попід муром, прошмигнули через двір і вийшли в сад.
Позаду монастиря — камінцем докинути — було кладовище. Ми пішли туди, пробираючись між могилами до каплички. Захаріас штовхнув двері і ввійшов усередину. Ми — за ним. Посередині на рогожці лежало розпластане тіло, загорнуте в рясу. У головах горіла свічка, у ногах — друга.
Я нахилився над тілом, відкинув рясу з обличчя і здригнувся:
— Молодий чернець! Русявий послушник Дометіоса!
На дверях вівтаря блищав розпростертими крилами, оголеним мечем і червоними сандаліями архангел Михаїл.
— Архангеле Михаїле! — вигукнув чернець.— Метни вогонь, спали їх! Архангеле Михаїле, дай їм під зад, змети з іконостасу. Хіба ти не чув пострілу?
— Хто його вбив? Хто? Дометіос? Кажи ж, цапино бородо!
Чернець вислизнув із Зорбасових рук і впав ниць до ніг архангелові. Якийсь час він лежав непорушно з підведеною головою й роззявленим ротом, ніби прислухався, аж раптом радісно скочив на ноги й рішуче кинув:
— Я їх спалю! Архангел кивнув, дав мені знак!
Він перехрестився й додав:
— Слава богу, полегшало!
Зорбас знову взяв його під руку.
— Ну ж бо, Йосифе, ходімо, і роби, що я скажу.
Потім обернувся до мене:
— Дай мені грошей, хазяїне, я підпишу папери. Тут вовки, а твоя милість вівця, вони тебе з’їдять. Дай мені волю. Будь спокійний, ці бугаї в моїх руках, опівдні ми поїдемо, і ліс буде в нас у кишені. Ходімо, чуєш, Захаріасе!
Вони вдвох тайкома прокралися до монастиря. Я подався далі у сосновий бір.
Зійшло сонце, небо й земля сяяли, тремтіла роса на листі. Переді мною спурхнув чорний дрізд, усівся на гілку дикої груші, змахнув довгим хвостом, розкрив дзьоба, глянув на мене й тричі насмішкувато свиснув.
Крізь сосни мені було видно, як з двору виходять один за одним понурі ченці з чорними накидками на плечах. Утреня скінчилася, і вони тепер ішли в трапезну.
«Як шкода,— подумав я,— така строгість, таке благородство, а душі в них уже нема».
Утомлений, невиспаний, я простягнувся на траві. Пахло безсмертником, жовтцем, розмарином, шавлією, дзижчали голодні комахи і впивалися в дикі квіти, збираючи мед. Вдалині чітко вимальовувались сині гори, схожі на клуби диму в сонячному мареві...
В мені все втихомирилось, і я заплющив очі. Мене пойняла тиха радість — немовби вся оця зелень навколо була раєм, а вся оця свіжість, уся оця легкість, усе оце дивне захмеління було богом. Бог змінює свій образ, і блажен той, хто здатен розпізнати його під кожною новою маскою. Часом він постає склянкою холодної води, часом сином, що підстрибує на наших колінах, часом грайливою жінкою, а часом короткою ранковою прогулянкою.
Поступово все навколо мене яснішало, легшало й переходило в сон. Сон і дійсність прибирали одне обличчя, і я спав, утішаючись дійсністю. Земля і рай злились воєдино. Життя здавалося мені дикою квіткою з великою краплею меду всередині, а моя душа — дикою бджолою, що смоктала його.
Несподівано моє раювання урвалося: неподалік почулися кроки й тиха розмова, потім веселий голос гукнув:
— Хазяїне, ходімо!
Наді мною стояв Зорбас, його очі блищали сатанинським блиском.
— Що, вже їдемо? — запитав я з полегкістю.— Усе гаразд?
— Усе! — підтвердив Зорбас, поплескавши себе по кишені піджака.— Ось він, ліс. Наша надія! А ще, прошу ласкаво, й сім тисяч, які проїла Лола!
Зорбас вийняв з пазухи пачку асигнацій.
— Візьми,— сказав він,— я погасив борг, тепер мені перед тобою не соромно. Тут і шкарпетки, і сумочки, і парфуми, і парасолька пані Бубуліни. І папужині фісташки, навіть і халва, що я привіз тобі як гостинець.
— Дарую їх тобі, Зорбасе,— сказав я,— щоб ти поставив свічку у свій зріст богородиці. Адже ти її скривдив.
Зорбас обернувся назад — з’явився отець Захаріас у своїй позеленілій замащеній рясі та в протертих черевиках, тягнучи за поводи двох мулів. Зорбас показав йому пачку сотенних асигнацій.
— Поділимося, отче Йосифе,— сказав він,— аби ти купив сто ок сушеної тріски й наївся її, бідолахо, наївся так, щоб у тебе всі затички повилітали. Щоб тебе вивернуло, і тріска дала вже тобі спокій.
Чернець ухопив замащені банкноти й сховав у пазуху.
— Я куплю гасу...— мовив він.
Зорбас притишив голос й нахилився ченцеві до вуха:
— Треба, щоб була ніч, щоб усі спали, і щоб був сильний вітер... Обіллєш стіни з чотирьох боків, намочиш у гасі всякого лахміття, ганчір’я, клоччя — що під руку попаде, і все це підпалиш... Зрозумів?
Ченця бив дрож.
— Ну, чого ти тремтиш, старий? Хіба тобі не наказав архангел? Гас! І хай збудеться воля господня! Бувай здоровий!
Ми посідали на мулів, я кинув останній погляд на монастир.
— То ти дізнався, Зорбасе? — запитав я.
— Про постріл? Казав же я, не псуй собі крові. Мав рацію Захаріас: Содом і Гоморра! Дометіос убив того гарненького послушника.