— Дометіос? Але за віщо?
— Не рийся в лайні, хазяїне, кажу ж тобі. Мерзота, гидь!
Зорбас оглянувся на монастир. Ченці вже виходили з трапезної й зачинялися в своїх келіях.
— Бодай вас земля проковтнула, святі отці! — вигукнув він.
Першою людиною, яку ми зустріли, спішившись уже вночі на нашому узбережжі, була Бубуліна — така собі копичка перед халабудою. Коли засвітили лампу, я, побачивши її обличчя, здригнувся.
— Що з тобою, мадам Ортанс? Ти захворіла?
Від тої миті, коли перед нею зблиснула велика надія — шлюб, наша стара сирена втратила свої непоясненні, потаємні чари. Вона намагалася витравити з себе все минуле, скинути з себе барвисте пір’я, в яке вбиралася, скубучи пашів, беїв, флотоводців... Прагнула стати серйозною, охайною, простою вороною. Чесною жінкою. Тепер вона не фарбувалася, не прикрашалася, не вмивалась — принюхувалась до себе.
Зорбас мовчав, тільки нервово крутив свіжонафарбованого вуса. Нахилившись над плиткою, розпалив її, поставив джезву й чекав, поки звариться кава.
— Бездушний! — раптом хрипко крикнула стара співачка.
Зорбас підвів голову, глянув на неї, і його очі потеплішали. Коли він чув благальний жіночий крик, то розчулювався, а в єдиній жіночій сльозі міг утопитись.
Засипавши каву й цукор, він мовчки помішував ложечкою.
— Чому я й досі невінчана? — проворкотала стара сирена;— Мені вже соромно людям в очі дивитись. Це ж ганьба! Ганьба! Тепер мені хоч вішайся!
Я втомлено вклався на ліжко, сперся на подушку й насолоджувався цією комічною і водночас до болю сумною сценою.
Тим часом мадам Ортанс, підступивши до Зорбаса, торкнулася його колін.
— Чому ти не привіз фати? — пронизливим голосом запитала вона.
Зорбас відчув, як тремтить у нього на коліні її повна рука. Це коліно було останнім клаптем твердої землі, за який вона, вже зазнавши безліч катастроф, ухопилася, щоб не втонути.
Зорбас це добре розумів, і серце його пом’якшало. Однак він і далі мовчав, розливаючи каву в три чашки.
— Чому ти не привіз фати, Зорбасику? — знову розітнув тишу пронизливий голос.
— У Кастро гарних немає,— відповів Зорбас.
Він подав нам каву й усівся навпочіпки в кутку.
— Я написав у Афіни,— провадив він,— щоб нам прислали одну з найкращих, написав і про білі свічки та шоколадні цукерки із смаженим мигдалем...
З кожним словом його уява розпалювалася все дужче й дужче, очі заблищали. Подібно до поета у вогненну мить творіння, Зорбас витав у тих височинах, де брехня і правда обіймаються, мов рідні сестри. Сидячи ось так навпочіпки, він відпочивав, голосно сьорбав каву й курив сигарету: день минув чудово, ліс був у нього в кишені — повне задоволення.
І Зорбас безоглядно ринувся далі:
— Ми своїм весіллям повинні утерти носа цим селюкам. Ти подивись, лишень, яку я тобі весільну сукню подарував! Тому й простирчав стільки днів у Кастро, моя кохана. Викликав двох відомих кравчинь з Афін і кажу їм: «Жінка, яку я беру, не має собі рівних ні на Сході, ні на Заході! Вона була царицею в чотирьох великих державах, тепер овдовіла, держави померли, і вона погодилась узяти мене. Тож я хочу, щоб і її весільна сукня не мала собі рівних. «Нехай буде вся з шовку й перлів,— кажу,— а знизу обшийте її золотими зірками, на праву грудь пришийте сонце, на ліву — місяць!» —«Але ж хто гляне на неї — осліпне! — закричали кравчині.— Очі їм випалить!» —«Ну то й що! — відповідаю я.— Аби моя кохана була жива-здорова!»
Мадам Ортанс слухала, спершись на стіну. Її брезкле зморшкувате обличчя залила напружена хтива усмішка, рожева стрічка на шиї мало не тріснула.
— Хочу щось сказати тобі на вухо...— прошепотіла вона, дивлячись крізь сльози на Зорбаса.
Він моргнув мені й наставив вухо.
— Я тобі щось принесла...— шепнула майбутня молода, влізши язичком у його волохате вушисько.
А тоді добула з пазухи хусточку з зав’язаним на одному ріжку вузликом і подала її Зорбасові.
Той узяв хусточку двома пальцями, розстелив її на правому коліні, потім відвернувся вбік і втупився поглядом у море.
— Ти не хочеш розв’язати вузлика, коханий? — запитала мадам.— Тобі зовсім не кортить узнати, що там?
— Спершу доп’ю каву,— відповів Зорбас.— Докурю сигарету. Я вже знаю, що там таке.
— Розв’яжи, розв’яжи вузлик...— благала сирена.
— Спершу докурю сигарету, я ж сказав.
І він докірливо глянув на мене, ніби мовив: «Це ти винен!»
Зорбас курив повагом, пускаючи дим носом, і не відривав погляду від моря.
— Завтра завіє сірокко,— озвався він нарешті.— Погода зміниться. Підуть у ріст дерева, набухнуть груди дівчат, тісно їм стане в кофтинках. Весна, шельма така, сатанинська пора!
Помовчавши, він провадив далі:
— Як добре, що цей світ є витвором сатани. Гарну жінку, весну, вино — все це витворив сатана, а бог сотворив ченців, піст, шавлію, бридких жінок,— тьху! — провалилося б воно все крізь землю!
При цих словах Зорбас кинув лютий погляд на бідолашну мадам, яка тепер скулилась у кутку, слухаючи його, і тільки час від часу благала:
— Зорбасе... Зорбасе...
Але він закурив нову сигарету й знову задивився на море.
— Навесні,— сказав він,— панує сатана; розпускаються пояси, розстібаються кохтини, зітхають баби... Гей, пані Бубуліно, забери геть свої лапи!
— Зорбасе... Зорбасе...— заблагала знову мадам.
Вона нахилилась, узяла хустку, втиснула її Зорбасові в руки.
Той викинув сигарету, вхопився за вузлик, розв’язав його і втупився в те, що опинилось на його розкритій долоні.
— Що це таке, пані Бубуліно? — гидливо скривився він.
— Кільця... Колечка. Моє золото... Обручки...— тремтячи» бурмотіла стара сирена.— Тут ось і кум, дай йому боже здоров’я, вечір гарний, сірокко, бог нас бачить, давай обручимось, Зорбасику!
Зорбас поглядав то на мене, то на мадам Ортанс, то на обручки. Зграя демонів боролася в ньому, але ще жоден не переміг. Нещасна жінка зі страхом ловила мій погляд.
— Зорбасику... Зорбасику...— воркотала вона.
А я вже підвівся на ліжку й чекав, який з різних шляхів обере Зорбас.
Раптом він струснув головою — прийняв рішення. Обличчя його проясніло, він плеснув у долоні й скочив на ноги.
— Ходімо надвір! — крикнув він.— Під зорі, хай нас бачить бог! Куме, візьми обручки. Ти вмієш співати псалми?
— Ні, не вмію,— відповів я, вже підхопившись із ліжка й допомагаючи підвестись мадам.
— Зате я вмію. Забув тобі сказати — був я й причетником, допомагав попові на весіллях, на хрестинах, на похоронах, вивчив тропарі вздовж і впоперек. Ходімо, моя Бубуліно, дибай, моя качечко, ходімо, французька бригантино, стань по праву руку від мене!
З усіх Зорбасових демонів цього вечора знову взяв гору пустотливий і добросердий. Пожалів Зорбас пристаркувату співачку, розтало його серце, коли він побачив, з якою мукою прикипіли до нього її каламутні вигаслі очі.
«Один біс,— бурмотів він, вирішивши не опиратися.— Коли я ще можу дати втіху жіночому роду, то треба дати!»
Вискочивши на берег, Зорбас обняв мадам за талію, подав мені обручки і, ставши лицем до моря, почав співати: «Благословен бог наш назавжди, і нині, і прісно, і во віки віків, амінь!»
Потім обернувся до мене:
— Пильнуй, хазяїне!..
— Цього вечора нема хазяїна,— відповів я,— є кум.
— Пильнуй, куме. Отже, як тільки я крикну: «Давай! Давай!» — зразу надівай нам обручки.
І він знову по-ослячому заревів: «За раба божого Алексіса й рабу божу Фортенцію, що обручаються з обопільної згоди, і за їхнє спасіння господу помолимось!»
— Господи помилуй! Господи помилуй! — замугикав і я, ледве стримуючи сміх і сльози.
— Є ще й інші тропарі,— кинув Зорбас,— але чорти б мене забрали, якщо я їх пригадую! Та повернімось до головного!
Він високо підстрибнув і крикнув:
— Давай! Давай!
І одразу простяг до мене ручисько.
— Простягай і ти ручку, моє цуценятко,— звернувся він до своєї нареченої.